Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

«І старшина, і козаки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, Черкаси».

Україна поділена: версія початку 1660-х

Першого листопада 1660 р. боярин Шереметьєв від імені царя підписав акт про капітуляцію царських військ. За ним Москва відмовлялася від усіх претензій на Україну. Царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши при цьому у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь польська сторона гарантувала всім російським військам, що перебували на території України, у тому числі й армії Шереметьєва, вільний вихід до Путивля чи якого-небудь іншого прикордонного міста Московської держави. Кримське ханство, згідно з досягнутими домовленостями, повинно було отримати від Москви 600 тисяч талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командуванням зобов'язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, як заручники залишилися головнокомандуючий російською армією ближній боярин царя князь В. Б. Шереметьєв, а також ще вісім бояр і 300 офіцерів і солдат. На волю вони мали вийти відразу ж після того, як усі царські війська залишать територію України.

Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів, котрі своєю чергою гарантували їм життя і здоров'я. Утім, на практиці вийшло зовсім не так, як планувалось. Кримська Орда, незважаючи на письмові зобов'язання сторін, тут же накинулася на обеззброєних козаків, втішаючись з можливості легко здобути багатий ясир. Коли ж козаки спробували знайти захист у таборі свого вчорашнього союзника, царські ратники, які все ще залишалися при зброї, зробити їм це не дозволили. Наслідки цього інциденту виявилися по-справжньому трагічними. Згідно з повідомленнями очевидця тих подій, на той час шотландського офіцера на службі в польського короля Патрика Гордона, у результаті татарського нападу приблизно 9 тисяч козаків, тобто майже всі, хто залишався в таборі київського воєводи, потрапили до татарського полону. Причому здобутий у такий доволі легкий спосіб ясир в умовах ранньої і надзвичайно суворої зими, що настала вже в листопаді 1660 р., так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова — переважну більшість козаків смерть спіткала ще в Дикому полі. Не варто, мабуть, і говорити, наскільки ця трагедія знеохотила козацтво, особливо лівобережне, до підтримки чуднівського курсу гетьмана.

Тим часом і російське керівництво вирішило знехтувати безпекою ближнього боярина царя та ще цілого грона представників московської знаті, котрі як заручники гарантували виконання чуднівської капітуляції. Царським військам наказ про вихід з України видано не було, натомість воєводи двох найбільших форпостів Сіверщини — Чернігова та Ніжина — зразу ж привели ввірене їм під нагляд населення до присяги на вірність Олексію Михайловичу. У бажаному для Москви напрямі повів справу і залишений Юрієм Хмельницьким наказним гетьманом Лівобережної України Яким Сомко, котрий закликав бєлгородського воєводу князя Ромодановського, аби той «з ратними людьми в черкаські міста йшов велелюдно для того, щоб в черкаських містах великими ратними людьми хитання залякати».

Хитання й справді були доволі значними. Скажімо, у Ніжинському полку переважна більшість побоювалася можливого наступу поляків та їхніх союзників — татар. Царські воєводи з тривогою доповідали в Москву, що лубенський полковник Степан Шамлицький, «і старшина, і козаки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, Черкаси». А тому були певні, що коли Олексій Михайлович не надішле в Україну додаткові військові контингенти, то «з козаками буде недобре». І дійсно, щойно в грудні на Лівобережжя вступили правобережні полки й татарські загони під командою наказного гетьмана Петра Дорошенка, як полковники полтавський, лубенський і гадяцький визнали владу гетьмана Хмельницького. Отож царські воєводи, оцінюючи ситуацію, що склалась у цей час на Лівобережжі, з тривогою писали до Москви: коли Олексій Михайлович не надішле в Україну додаткові військові контингенти, то «з козаками буде недобре».

«Розумний і статечний» Сомко, впливовий Золотаренко чи «цікавий у річах» Брюховецький?

Хто виявиться найспритнішим у гонитві за булавою

З осені 1660 р. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко. Козацькі літописці не скупилися на компліменти на адресу «розумного і статечного» свояка Богдана Хмельницького (останній був одружений у першому шлюбі з рідною сестрою Сомка). Самовидець, характеризуючи наказного, звертав увагу і на його військову доблесть: з ворогами бився, «не щадячи здоровя своего» і війську був «добрим приводцею». Так само і Григорій Граб'янка відзначав, що був він «воїн храбрий и смелий, уроди, возраста и красоты зело дивной».

За своїм соціальним походженням Сомко належав до міщан. Але на теренах Середнього Подніпров'я станові перепони між міськими обивателями та козаками були вельми умовними. Відтак і Яким ще до вибуху Української революції мав досить тісні стосунки з козацтвом. Поза всяким сумнівом, цьому сприяли і тісні родинні зв'язки з козацькою реєстровою старшиною через посвоячення з Богданом Хмельницьким. Слідом за стрімким злетом шурина, суттєво зміцніло становище й Сомка, котрий посів поважне місце в гетьманському оточенні. У документах першої половини 1650-х є згадки про Сомка як про сотника Переяславської полкової сотні. Неодноразово згадується він і в числі тих старшин, котрих гетьман запрошував до участі у важливих старшинських радах. А ось у роки гетьманування Виговського Сомко перебував в опозиції до влади. Більше того, певний час був змушений переховуватися на Дону, проводячи торгівельні операції серед тамтешнього козацтва. Зрозуміло, що сходження на гетьманство небожа Юрія знову повернуло Сомка на вершину владного олімпу Гетьманату: він призначається і наказним полковником переяславським, і наказним гетьманом Лівобережжя.

Після укладення Хмельницьким Чуднівської угоди Сомко, як уже зазначалось, відмовився визнавати її правомірність і справу на Лівобережжі повів таким чином, аби втримати край під зверхністю царя. І тут вельми складно встановити, що диктувало Сомкові саме таку лінію поведінки: соціальні інтереси чи політичні амбіції або ж тверезі оцінки співвідношення сил в регіоні, соціальних симпатій та антипатій лівобережного козацтва. Єдине, що не викликає сумнівів, так це те, що перед наказним певний час усе ж стояла дилема: до якого прилучитися берега — польського чи московського. Інакше не пішов би серед царських воєвод