Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Ворог, або Гнів Божий 📚 - Українською

Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

436
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ворог, або Гнів Божий" автора Сергій Русланович Постоловський. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 96
Перейти на сторінку:
перша дружина генерала, яка й народила йому двох дітей. Усі наступні просто жили з ним.

– Після того як Паша повернувся з Афганістану, він попросив мене, аби його ховали серед своїх, серед його хлопців, тих, хто підставляв йому своє плече.

І від будівлі СБУ процесія рушила не вниз по Володимирській, а по Великій Житомирській, аби далі йти вулицями Артема та Мельникова, щоби звернути наліво й зупинитися біля Лук’янівського військового цвинтаря.

За труною йшли усі його жінки, діти та онуки. Далі крокувало керівництво не тільки СБУ, а й інших установ. За ними слідували інші – бізнесмени, колишні кегебісти, міністри, депутати, журналісти. І лишень в кінці перебирали ногами Мирон, Нечипайло та Принцип. Забіяка був серед керівництва. Гарун спостерігав за процесію з іншої сторони вулиці.

Труну опустили до могили, і найближчі люди почали кидати грудки землі. Кинули свої грудки і генералові вихованці, а люди розходилися, залишаючи копачів і тих, хто досі не міг повірити у жорстокість втрати. І вже коли не залишилося нікого, біля могили з’явився Гарун. Він довго стояв, потупивши очі у свіжість зрізаних квітів та згадуючи свого бойового товариша. Перед тим як піти геть, він опустився на одне коліно, постояв так з хвилину, перехрестився, підвівся і зітхнув. А після, коли у домі мертвих вже не залишилося живих, на могилі генерала зосталася статуетка собаки. Вона була уся з золота, а замість очей вигравали на сонці діаманти. Гарун знав, що її вкрадуть, бо де ж то бачено, аби такі коштовності належали мертвим? Його тішило тільки те, що статуетка стоятиме на могилі друга хоча б декілька хвилин. Все інше не мало значення, бо повертало живих до звірячих інстинктів людської природи, що були не відомі мертвим, адже завжди належали тим, хто ходить серед нас.

«Життя без небезпеки – не життя. Безпечна тільки смерть», – полюбляв цитувати покійний генерал одного з героїв Джона ле Карре.

Гарун ішов кладовищем і згадував ці слова. З його очей котилися додолу сльози, і він витирав їх рукою.

…Собачка була коштовною. І то був Бульдог, єдиний звір, який жив поруч із Гаруном у людському обличчі.

– Я хотів з тобою поговорити, – сказав Гарун і подивився на Мирона.

– Якщо про Принципа, не варто. Це тільки наша справа. Вона не стосується інших.

– Ні, не про нього. Про Забіяку.

За вікном осінній дощ гнав людей у тепло, а вони сиділи у затишку напівтемної кімнати конспіративної квартири. На журнальному столику лежали газети й журнали, аналітичні довідки, досьє й план-схеми їхньої операції. Гарун помовчав трішки, вичікуючи на реакцію Мирона, але такої не було, і тоді він продовжив.

– Ми не можемо ліквідувати Забіяку та росіян.

– Ми ж домовилися, що не зараз.

– Ані зараз, ані потім.

– Поясни, будь ласка, – сказав полковник Мирон, вперше дивлячись в очі Гаруна.

Гарун підвівся на ноги і почав ходити кімнатою. Руки він тримав за спиною, а в голові кишіли думки й слова.

– Без Забіяки нам не реалізувати операції до кінця. До її логічного завершення.

– Після операції.

– Ні.

– Чому?

– Бо він знається не тільки з росіянами.

На мить у кімнату увірвалася тиша.

– Американці, – зрозумів Мирон.

Гарун промовчав.

– Ти мав розмову, Саша?

– Так.

– З ким.

– З людьми.

– Не хочеш, не кажи.

– Не можу. Поки що.

– Значить, не такі ми вже невидимі, – з сумом посміхнувся Мирон.

– Ніхто не може бути невидимим вічно.

– Що казали?

– Діяти у тому ж напрямку. До речі… – він запнувся, а потім мовив. – Забіяка знайшов тіло вашого Андрія.

Мирону здалося, що в його горлі застрягло лезо. Він намагався ковтнути слину, але то було марна й титанічна праця.

– Вашого друга упіймала контррозвідка ДНР. Він потрапив до пастки. Якщо простіше, його здали свої ж. Тобто, ваші.

– СБУ?

Гарун стверджувально хитнув головою.

– Де саме це сталося?

– У Донецьку.

– Коли буде тіло?

– Сьогодні. Але до цього ми маємо вирішити по Забіяці. Остаточно та без лукавства.

Мирон слухав сумну мелодію дощу, а не Гаруна. Він здогадувався, що Андрій міг би жити, якби не агенти Кремля, якими кишіла Контора. Проблема зрадництва існувала, і вирішити її миттєво було неможливо. Слабкість Контори усвідомлювали і керівництво, і президент. Крикуни та популісти, які ніколи б не дісталися влади, якби не Революція, увесь час базікали про зраду, не пропонуючи дієвих методів боротьби, а тільки критикуючи й критикуючи. Професіонали не потребували допомоги невігласів. Вони хотіли тільки одного: аби кожен займався своєю справою й не ліз до чужого городу.

– Що ти хочеш від мене? – врешті-решт запитав Мирон.

– Слóва офіцера.

Полковник відвів погляд від вікна й направив його на Гаруна.

– Даю тобі слово офіцера, коли разом із тілом мого друга буде інформація про його вбивць, я ніколи в житті не чіпатиму Забіяки та російської групи.

– Що саме тебе цікавить?

– Конкретика, Саша. Я хочу знати, хто саме вбивав Андрія і хто його здав. Все. Даєш мені це, я забуваю про Забіяку.

Гарун думав. Він ставив запитання про конкретних виконавців тієї жахливої розправи над українським розвідником Хворостенком. У відповідь чув, що усі вони вже мертві.

– Дай мені їхні імена, – казав Гарун Забіяці.

– Це так важливо? – зі щирим здивуванням запитував той.

– Ти навіть собі не уявляєш, – посмішкою справжньої небезпеки відповідав йому Гарун.

Мирон взяв одне досьє, перечитав його і сказав:

– Цей наступний.

– Скільки їх ще?

– Дев’ятеро.

– Закінчимо з цими, і я дам тобі конкретику.

– Сподіваюсь на це.

Коли Гарун збирався йти, Мирон поклав йому руку на плече і стиснув.

– Виходить, що ми тільки ляльки, а не ляльководи?

– Не зовсім. Я думаю. Повір, моя голова ще здатна на певні комбінації. Все буде добре. Ми не станемо сліпими кошенятами, яких топлять у річці.

– Нас кинули в ту річку. Тепер наша справа виплисти.

– Неодмінно випливемо. По-іншому ми просто не вміємо жити, – сказав Гарун, і вони обнялися, наче старі фронтові друзі, які не бачилися з кінця їхньої останньої війни.

Розділ 3

Гопко

* * *

Мирон зустрів Гопка на початку 2019 року. Полковник шукав його майже чотири роки. Євгену траплялися деякі люди, але спілкування з ними давало розуміння, що вони не витримають, зірвуться, не вистачить сміливості й відчаю, жертовності та сил. Гопко ж був ідеальним. Жертва та месник. Чоловік і воїн. Скалічений фізично та духовно. Розчарований і злий. З затверділим серцем та розбитим майбутнім. Зраджений і одинокий.

1 ... 59 60 61 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворог, або Гнів Божий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ворог, або Гнів Божий"