Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Ворог, або Гнів Божий 📚 - Українською

Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

436
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ворог, або Гнів Божий" автора Сергій Русланович Постоловський. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 96
Перейти на сторінку:
Чесний та принциповий.

Замість убитих ними сепаратистів Росія висилала нових, і вони були змушені вертатися, аби демонструвати свою силу та право господарювати на своїй землі. За чотири роки ще три масштабні вилазки і сім загиблих з української сторони.

Конфлікт на Донбасі було заморожено. Захід втомився від війни та відсутності реальних змін в Україні. Росія отримала особливий статус для окупованих територій та замінила своїх людей на більш адекватних, з якими офіційний Київ міг вести діалог.

Після Мінську-2 були Мінськ-3, Мінськ-4 та Мінськ-5. Затим до переговорів приєдналася Польща, що завжди пестила свій інтерес. Навіть коли перебувала під гнітом Російської імперії, а далі – Радянського Союзу.

Хоч як намагалася Україна домогтися відновлення контролю за власним кордоном, вона отримала лишень часткову перемогу. Росія не могла піти на повноцінне відновлення українською стороною контролю над кордоном, адже в кордоні була слабкість Кремля, яка б нівелювала його силу та владу на українських територіях, ознаменувала б поразку, чого президент тієї держави не міг допустити за жодних обставин. З програшу його пропаганда виліплювала, наче з глини, перемогу. Кволу, нечесну ілюзію, в яку ще вірила переважна більшість росіян. Москва продовжувала брехати, і дійшло вже до того, що на одній з чергових зустрічей міністр закордонних справ України спитав свого російського колегу:

– Скажіть мені, як чоловік чоловікові: вам це не набридло?

У відповідь той промовчав, а далі почав нести якусь чергову нісенітницю, і українець не стримався, згадавши юнацьке захоплення боксом, добряче врізав по нахабній російській пиці, чим ледь не зірвав підписання чергової «мирної» угоди.

Все це не минуло безкровно. Українці не погодилися з таким станом речей. В очах добровольців стояло одне питання: за що гинули вони та їхні побратими, коли Донбас так і зостався неукраїнським? В державі почалися арешти, зачистки, перестрілки, спроби нових Майданів, замахи та вбивства. За мовчазної згоди Вашингтона та активної прихованої підтримки Москви Київ спромігся впоратися з відчайдухами, які вірили в Україну, в її незалежність та унітарність, а отримали щось подібне до колишньої Югославії. Що ж стосується Криму, то він так і залишився анексованим. Росія не пішла з півострова, розбудовуючи власну військову базу та нехтуючи туризмом, інвестиціями й місцевим населенням. Татар приборкали, незгідних вислали й арештували. Залишилася маса безправних рабів, які весною 2014 року так пишалися новенькими російськими паспортами.

Гопко дивився на все це і тихо плакав, стискаючи свої давно немиті кулаки, перебираючись з лавки на вокзал, з вокзалу до притулку, з притулку на вулицю, з вулиці знову на лавку. Дедалі частіше йому снилося його радянське дитинство, коли він був щасливим і безтурботним, а батьки – здоровими і живими. Бувало, він підкочував у своєму інвалідному кріслі до будинку, де колись жив, і шпигував за давніми знайомими, їхніми дітьми та власною родиною, яка відмовилася від нього.

– Підеш – можеш не повертатися, – сказала йому дружина, коли він вперше зібрався на Донбас.

Він і не повернувся. Він назавжди залишився там, зі своїми хлопцями, з жахом тієї війни, яка перекреслила життя багатьох.

Гопко змирився з тим, що ніколи вже не матиме ноги. Єдине, з чим він не міг змиритися, це те, що його нога, як і ноги та руки тисяч українських солдат, не будуть відомщені. Гопко дивився телевізор, спостерігав за вулицями Києва, мирним життям, яке не вірило у війну, бо вона була занадто далека від затишку домівок і повсякденних турбот киян.

Зростали ціни, стогнав народ, а пихаті казнокради й надалі літали чартерами з коханками й коханцями, забуваючи прийти до парламенту в момент прийняття доленосних для країни рішень, але сумлінно відвідуючи усі телевізійні ефіри, аби похизуватися своїми ситими щоками з бронзовою засмагою та замудрими сентенціями про державу, які не мали нічого спільного з їхнім життям та діями.

Країна зубожіла, люди дичавіли, влада багатіла й жила в іншій реальності. Після Майдану нічого не змінилося. Стало ще гірше. Крихка незалежність і такий самий крихкий суверенітет руйнувався, сильні світу цього крутили-вертіли українських владарів на власний розсуд та виключно у власних інтересах, ті ж тільки крали, переслідуючи таку саму мету, як і усі їхні попередники. Не згодних з діями влади називали «агентами Кремля», патріотів садили у тюрми, а на волі залишалися всі ті, хто приклав свої пустотливі рученята до розрухи, війни, смертей та величезних зовнішніх боргів.

Теплим вогником надії гріла українські серця ситуація в Росії. Король насправді виявився голим. Федерацію хитало, економіка летіла в прірву, забиті, п’яні від самогону та присмаку крові люди жили у клітці, а російська влада й надалі продовжувала плекати ненависть до всього неруського. На ненависті вона й трималася. А ще – на репресіях, цензурі й шизофренії, яку породжував її страх бути скинутою з Москворецького мосту. Підступний і одночасно мудрий Китай та хтива Японія не втрачали часу та шансів, аби відірвати свої шматки. Сибір, Курили, Далекий Схід – все це після 2015 року де-факто перестало бути російським. Проте найефективніше діяло ЦРУ, займаючись внутрішньою дестабілізацією регіонів РФ та розвалюючи це квазіутворення, яке могло бути повноцінним виключно у вогнях війни, але ніяк у затишку миру та економічного процвітання.

Трибунал щодо збитого «Боїнга» теж робив свою справу. Світова спільнота побачила справжнє обличчя Росії – жадібне, брехливе, жорстоке, садистське, цинічне й неповноцінне. Таке обличчя буде тобі посміхатися, а руками вбивати твоїх дітей, запевняти у щирій дружбі та лізти через паркан на твою територію, аби щось звідти поцупити.

Полетіли голови вбивць, причаїлися російські злодії-чиновники, гучніше залунали невдоволені голоси соратників, звужувалося коло навколо сатрапа. Проте жила ще «партія війни», яка розуміла, що, програвши цього разу, вони програють усе. І вирішила та партія стояти до кінця, не усвідомлюючи, що той кінець вже досить близько і йде він тихо, непомітно, але впевнено й сміливо з усіх кінців їхньої недолугої імперії, аби покінчити з маячнею покидьків, що сіяли саму лише смерть.

Просити милостиню він почав не одразу. Після госпіталю ним займалися волонтери. Гопко не зблизився з жодним із них, а на всі питання про війну відповідав однією лишень фразою: «Так, я був на війні».

Його почали оминати, він дратував своїм тяжким характером та незговірливістю. Приїхавши одного зимового ранку до волонтерського пункту, Гопко зрозумів, що той переїхав, а куди, ніхто й не знав. Микола Федорович не мав власного мобільного телефона й контактів тих, кому він міг би зателефонувати. Так він опинився під синім небом, з якого йому на голову сипав білий сніг.

За

1 ... 60 61 62 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворог, або Гнів Божий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ворог, або Гнів Божий"