Читати книгу - "Танок драконів"

— Помити його? — запитав Малий Волдер.

— Його милість воліє, щоб від нього тхнуло,— відповів Великий Волдер.— Саме тому його і прозвали Смердюком.

«Смердюк. Мене звати Смердюк, римується з „пацюк“». Треба це пам’ятати. Служи, корися й пам’ятай, хто ти такий, і більше з тобою нічого не станеться. «Він обіцяв, його милість обіцяв». Та навіть якби він і схотів опиратися, на це вже не лишилося сил. ЦІ сили з нього вибили батогами, виморили голодом, злупили зі шкірою. І коли Малий Волдер поставив його на ноги, а Великий Волдер помахав смолоскипом, виганяючи його з камери, Смердюк пішов, як слухняний собака. Якби мав хвоста, підібгав би його.

«Якби я мав хвоста, Байстрюк його б відрубав»,— зринула непрохана думка, лиха й небезпечна. Його милість більше не байстрюк. Він Болтон, а не Сноу. Малолітній король на Залізному троні узаконив лорда Ремсі, даючи йому право носити ім’я свого лорда-батька. Коли його називали Сноу, це нагадувало йому про його байстрюцтво й викликало напад чорної люті. Смердюк не повинен про це забувати. А ще не повинен забувати свого імені. На якусь мить воно знову вислизнуло, й це так його налякало, що він спіткнувся на крутих підземних сходах і, зачепившись за камінь, порвав штани й поранився до крові. Малому Волдерові довелося тицьнути в нього смолоскипом, щоб Смердюк знову зіп’явся на ноги й рушив далі.

Знадвору на Страхфорт опускалася ніч, а над східним замковим муром піднімалася повня. В її блідому світлі високі трикутні зубці відкидали на мерзлу землю тіні, які нагадували низку гострих чорних зубів. Повітря було холодне, вологе й повне напівзабутих ароматів. «Світ,— сказав собі Смердюк,— так пахне світ». Він гадки не мав, як довго просидів у підземеллі, але щонайменше півроку. «А може, і довше. А що як це було п’ять років, чи десять, чи двадцять? Звідки мені знати? Що як я збожеволів під землею, і вже половина життя позаду?» Та ні, це безглуздо. Не могло спливти стільки часу. Хлопці й досі хлопці. Якби минуло десять років, вони б уже повиростали. Не треба цього забувати. «Не можна дозволяти йому зводити мене з глузду. Він може відібрати у мене пальці й зуби, може вийняти мені очі й відтяти вуха, але не може відібрати мізки, якщо я сам йому не дозволю».

Малий Волдер зі смолоскипом у руці вів перед. Смердюк слухняно йшов за ним, а позаду рухався Великий Волдер. Коли проходили повз псарню, забрехали собаки. У дворі кружляв вітер, проймаючи тоненьке брудне лахміття й викликаючи сироти на шкірі. Нічне повітря було холодне й вогке, але сніг не падав, хоч зима вже дуже близько. Цікаво, думав Смердюк, чи доживе він до снігу? «І скільки в мене лишиться пальців на руках? А на ногах?» Здійнявши руку, він аж злякався, яка вона біла, яка безплотна. «Шкіра й кістки,— подумав він.— У мене старечі руки». Невже він помиляється щодо хлопців? Може, це зовсім і не Малий Волдер і Великий Волдер, а сини хлопчиків, яких він колись знав?

Велика зала була півтемна й задимлена. Ліворуч і праворуч палали ряди смолоскипів, підтримувані кістлявими людськими руками, що стирчали зі стін. Високо над головою губилися в мороці дерев’яні крокви, почорнілі від диму, і склепінчаста стеля. В повітрі стояв густий аромат вина, елю і смаженини. Від цих запахів у Смердюка гучно забуркотіло в животі, а рот наповнився слиною.

Малий Волдер підштовхнув його, і Смердюк, накульгуючи, подибав повз довгі столи, за якими їли вояки залоги. На найкращих місцях поблизу помосту сиділи фаворити Ремсі — Байстрючі хлоп’ята. Бен Бабкуватий — старий, який піклувався про улюблених хортів його милості. Деймон, якого всі кликали Деймон Потанцюй, світлочубий і хлопчакуватий. Німак, який позбувся язика за необережні висловлювання в присутності лорда Руза. Квасний Алін. Шкуролуп. Жовтий Дик. Трохи далі, вже після солі, сиділи люди, яких Смердюк знав з обличчя, навіть якщо не пам’ятав імен: присяжні мечі й сержанти, солдати, тюремники й мучителі. Однак були серед них і незнайомці — чужі обличчя. Дехто морщив носа, коли він проминав, а дехто сміявся, побачивши його. «Гості,— подумав Смердюк,— друзі його милості, а мене привели їх розважити». Він затремтів од страху.

За почесним столом сидів на престолі свого лорда-батька Болтонів Байстрюк, попиваючи з батькового кубка. Разом з ним сиділо двоє літніх чоловіків, у яких Смердюк безпомильно упізнав лордів. Один був сухорлявий, з холодними очима, білою бородою й обличчям крижаним, як зимова паморозь. Шкірянка на ньому була з пелехатої ведмежої шкури, потерта й засмальцьована. Під неї він навіть сюди, на гостину, одягнув кольчугу. Другий лорд також був худий, але, на відміну від першого, рівного станом, весь покорчений. Одне плече здіймалося набагато вище за друге, а над хлібною мискою лорд згинався, як стерв’ятник над падлом. Очі мав сірі й жадібні, зуби жовті, а в роздвоєній бороді змішався сніг зі сріблом. На плямистому черепі ще трималося декілька білих пасом волосся, зате плащ на лордові був з м’якої тонкої сірої вовни, облямований чорним соболем і застебнутий на плечі срібною зіркою.

Ремсі вдягнувся в чорно-рожеве: чорні чоботи, чорний пояс і піхви, чорна шкірянка, рожевий оксамитовий камзол з темно-червоними атласними вставками у прорізах. У правому вусі зблискував гранат, огранений у формі краплі крові. Та попри пишне вбрання, Ремсі так і лишився потворним: ширококостим, круглоплечим, м’ясистим, що видавало в ньому схильність до огрядності. Шкіру він мав рожеву та плямисту, ніс широкий, рот маленький, волосся довге, темне й сухе. Губи в нього були широкі та м’ясисті, але в першу чергу люди звертали увагу на його очі. Він успадкував очі від свого лорда-батька — маленькі, близько посаджені, неймовірно світлі. «Сірі, як у привида»,— казали люди, та насправді вони були геть безбарвні, як дві брудні крижинки.

Побачивши Смердюка, він розтягнув вологі губи в посмішці.

— А ось і він. Мій квасний давній друг,— сказав він і пояснив панам, що сиділи поряд.— Смердюк зі мною з самого малечку. Батько подарував мені його на знак своєї любові.

Лорди обмінялися поглядами.

— А я чув, ваш слуга загинув,— зронив сутулий.— Подейкували, його Старки вбили.

Лорд Ремсі хихикнув.

— Залізні скажуть вам, що мертве не