Читати книгу - "Отець всіх лис, Марк Лапкін"

Після довгих пошуків у нього нарешті вийшло знайти олівець, що загубився серед пилу під ліжком, і він вимкнув у кімнаті світло. Діставши з кишені куртки пляшечку абрикосового йогурту, одним махом проковтнув її вміст.

Як обумовлювалося раніше - Олег майже дописав свою книгу. Він не пронумеровував сторінок, але проте розвішував їх по всіх кутках своєї вузенької кімнати.

Аркуш паперу з його рукописом висів над ліжком. Ще один - над маленьким столом, де стояв зламаний електричний чайник. Сторінка його недописаної книжки була приліплена і до дверей холодильника, всередині якого давно повісилася миша і таргани з нею за компанію. Робочий стіл Олега також заповнювала писанина, що лежала одна на одній.

Олег сів за стіл і дістав останній чистий аркуш, наявний у його кімнаті.

На ньому - жодної плямочки. Білий і гладкий, і навіть жоден із його куточків не загнутий. Останній білий аркуш.

Заключну сторінку своєї книги Олег дописував, починаючи з самої вершини аркуша, з його лівого куточка.

Жирний олівець, яким він писав, бруднив не тільки руки, а й залишав плями на папері.

Олег писав ощадливо, не тринькаючи простір на колись білому аркуші. Залишаючи ледь помітні пропуски між словами, майже невиразні. Він не поспішав.

Ліва кисть і лікоть на додачу страшенно боліли. Але не це уповільнювало темп його роботи.

Олег не знав, який за рахунком цей аркуш, він знав тільки, що він точно останній.

Закінчивши писати на одному боці, Олег перевернув сірий аркуш на інший. Майже білий аркуш повернувся на його стіл і постав перед його поглядом. В одержимості він продовжив писати і на зворотному боці.

Час від часу грифель списувався, і Олег підточував тупий олівець господарським ножем, щоб довести свою книгу до кінця.

Олег закінчив виводити останню літеру в нижньому правому куті. Без почуття внутрішнього задоволення він поклав олівець на стіл, а аркуш - до решти дописаних сторінок.

Робота над книгою закінчилася. Через незліченну кількість днів, у яких ніколи не проскакувало й дещиці радості, книга нарешті завершена.

Ні, Олег не кинувся збирати сторінки своєї книги. Він не здирав і ті аркуші, що сам прибив по стінах навколо. Він навіть не склав в одну стопку те, що лежало просто перед ним на столі. І ні, Олег не планував публікувати цю книжку. Він не хотів, щоб вона навіть покидала порога цієї кімнати.

По правді кажучи, Олег щойно дописав свою передсмертну записку. Але його прощання з цим світом дещо затягнулося. У нього вийшло написати книжку за обсягом, що виходить у повноцінний роман.

Незважаючи на свою товщину, книжка все ще не відповідала на один із головних парадоксів прощальних записок.

Прощальна записка додає сенсу суїциду або ж суїцид дає сенс записці?

У книзі не було ні зав'язки, ні кульмінації, ні розв'язки. У ній повністю була відсутня мораль або повчання. Не було в ній і дійових осіб. Книга не мала навіть назви. Усе, що містилося всередині рукописів навколо - це лише одне-єдине прохання:

"Сердечко моє, повернися до мене".

Коли Олег тільки починав писати, на найперших аркушах його прохання було написано акуратно і чисто. Після того, як він записав це одне речення десятки тисяч разів - його почерк сильно спотворився. На останньому аркуші навряд чи можна чітко розгледіти будь-яку з букв.

Сердечко моє, повернися до мене - не єдине прохання, наявне всередині чотирьох стін. Існувало ще одне, яке вивели чорнилом.

На ребрах з лівого боку опіком горіла витатуйована абревіатура. Для непосвячених вона мало що означала, але для медичних служителів татуювання свідчило - "не реабілітувати".

Олег закінчив свою роботу в цій кімнаті. Йому залишалося зробити ще кілька речей. Позбутися свого імені і померти десь на самоті, скрутившись у клубок, як дикий звір.

За вікном світало, а тіні в кутах ставали тільки глибшими й чорнішими. Олег знав, що на нього спрямовано безліч хижих очей з-під його ліжка, з-під його столу. Навіть усередині його несправного чайника щось сиділо і заточувало свої зуби.

У таку годину він заздрив людям із вродженою сліпотою. Випадки ранньої деменції не були відомі серед тих, хто народився сліпим.

Олег узяв із собою всі наявні в нього документи і вийшов із кімнати.

- Олежку, здарова, - почув він, опинившись у коридорі.

Олег упізнав людину, яка його окликнула.

- І тобі привіт, Слава, - байдуже привітався він.

Слава був пухким чоловіком набагато старшим за Олега.

- Давно тебе не видно на заводі, - почав діалог сусід. - Ти прихворів там чи як?

- Можна й так сказати, - відповів Олег, прямуючи в бік сходового майданчика.

- Ну гаразд, - сказав Слава. - Повертайся на службу, коли одужаєш.

- Угу, - продовжуючи йти, відповів Олег.

- Зачекай, - окликнув його в спину Слава. - Гліб дістав звідкись великий журнал із "неможливим" судоку. Деякі завдання мужикам не під силу. Заходь увечері в "Козлодром Степанич", якщо почуватимешся нормально, - ввічливо запропонував він.