Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Річ у тім, що вона не могла не манити себе, бо якщо крем досі на полиці й у межах досяжності, він може допомогти вислизнути бодай однією рукою. А то й обома, хоча Джессі не думала, що це необхідно. Якщо їй вдасться висмикнути одну руку з браслета, вона зможе встати з ліжка, а якщо встане з ліжка, то, мабуть, усе решта також вдасться.

«То ж просто пластмасова баночка зі зразком крему, які поштою розсилають, Джессі. Вона точно скотилася на підлогу».

Але ні. Повернувши голову ліворуч, наскільки була здатна, не викручуючи шию з суглобів, Джессі побачила темно-синю балабушку на самому краю периферичного зору.

«Та нема його там, — прошепотіла її жовчна внутрішня всепропальниця. — Ти думаєш, що баночка там, і це абсолютно зрозуміло, але насправді її там нема. Це просто галюцинація, Джессі, ти бачиш те, що хоче бачити більша частина твого розуму, що вона наказує тобі бачити. А я ні. Я реалістка».

Джессі знову глянула в той бік, ще зовсім трішечки викручуючи шию, не зважаючи на біль. Проте балабушка не зникла, а на мить почіткішала. То була пробна баночка, так. На полиці з її боку стояла лампа для читання, і вона не впала на підлогу, коли Джессі нахиляла полицю, бо була прикріплена до деревини. «Долина коней» у паперовій обкладинці, що пролежала на полиці ще від липня, уперлася в основу лампи, а баночка «нівеї» вперлася в книжку. Джессі усвідомила: є ймовірність, що життя їй врятують лампа й купка вигаданих печерних людей з іменами на кшталт Айла, Ода, Уба й Тонолан. Це не просто неймовірно. Це чистий сюр.

«Навіть якщо крем там, ти його нізащо не дістанеш», — не вгавала всепропальниця, але Джессі цього майже не чула. Вона думала лише про те, що може дістати баночку. Була майже цілком у цьому впевнена.

Вона обернула ліву руку в браслеті й повільно потяглася вгору до полиці, рухаючись із безмежною обережністю. Зараз у жодному разі не можна помилитися, тобто або відштовхнути баночку вздовж полиці й не могти дістати її, або посунути назад до стіни. Вона не знала — а раптом між стіною і полицею є проріха, в яку завиграшки може впасти маленький пробник крему. І якщо це станеться, Джессі не сумнівалася, що звихнеться. Так. Якщо вона почує, як баночка падає на підлогу, приземляючись десь поміж мишачих кавеликів і ковтунців пилюки, то просто… ну, звихнеться. Варто бути обережною. І якщо вона буде, усе цілком може стати краще. Тому що…

«Тому що, можливо, існує у світі Бог, — подумала вона, — і Він не хоче, щоб я померла тут на ліжку, наче тварина в капкані. Якщо замислитися, в цьому є логіка. Я взяла ту баночку з полиці, коли собака почав гризти Джералда, а тоді побачила, що вона замала й залегка, щоб заподіяти нею якусь шкоду, навіть якби поцілила в пса. За таких умов — огида, розгубленість і страх до всирачки — найприродніше було б кинути її, а вже тоді обмацувати полицю в пошуках чогось важчого. Але натомість я поставила її назад. Чому я чи взагалі будь-хто вчинили б настільки нелогічно? Бог, ось чому. Це єдина відповідь, яка спадає мені на думку, і лише таке пояснення підходить. Бог приберіг мені той крем, бо знав, що він мені знадобиться».

Вона обережно прошурхотіла долонею в браслеті по дереву, намагаючись зробити з пальців щось схоже на антену РЛС. Помилки бути не може. Вона розуміла: якщо відкинути питання про Бога, долю й провидіння, це майже стовідсотково буде її найкраща й остання можливість. І коли пальці торкнулися гладенької вигнутої поверхні баночки, їй у голову стрельнув шматочок розмовного блюзу, пісеньки родом із пилового казана, автором якої є, здається, Вуді Ґатрі. Уперше вона почула її у виконанні Тома Раша ще в коледжі:

Якщо хочеш ти до Раю,Я поясню, що робити.Взяти баранця жирокІ ним ноги помастити.Із диявольської хватки так вислизнеш ти,Й на Землю Обітовану просочишся тоді.Розслабся.Висковзуйся.

Джессі обхопила баночку пальцями, ігноруючи скрипучий біль м’язів, рухаючись із повільною пестливою турботою, й акуратно потягла її до себе. Тепер вона знала, як почуваються зломники сейфів, коли використовують нітрогліцерин. «Розслабся, — подумала вона. — Висковзуйся». Чи ж це не найправдивіші слова, промовлені за всю історію світу?

— Йя так не тумаю, дорохенька, — промовила вона найсопливішим із можливих голосів Елізабет Тейлор із «Кішки на даху». Вона не почула себе, навіть не зауважила, що говорить.

Джессі вже відчувала, як її вкриває блаженний бальзам полегшення. Солодкий, як перший ковток свіжої холодної води, коли вона омиє ним іржаву колючу стрічку, що впивається їй у горло. Джессі вислизне з диявольської хватки й на Землю Обітовану просочиться, у цьому жодних сумнівів. Це якщо сочитиметься обережно. Вона пройшла перевірку, загартувалася вогнем, тепер пожне свої плоди. По-дурному навіть сумніватися в цьому.

«Мабуть, краще припини так думати, — стурбовано промовила Господинька. — Ти від цього станеш необережною, а я гадаю, що дуже мало хто з необережних людей здатний вислизнути з диявольської хватки».

Мабуть, так, проте Джессі не мала наміру поводитися необачно. Останні двадцять чотири години вона провела в пеклі, і лише вона знає, скільки тут поставлено на карту. Більше ніхто і не здатен таке знати, взагалі.

— Я буду обережною, — промуркотіла Джессі. — Продумаю кожен крок. Обіцяю. А тоді я… я…

Що вона?

Ну а як, висковзнеться, що ж іще. Не лише доки викрутиться з наручників, але відтепер і назавжди. Джессі раптом знову зловила себе на розмові з Богом і цього разу розмовляла легко й плавно.

«Я хочу Тобі дещо пообіцяти, — сказала вона Богові. — Обіцяю й далі просочуватися. Почну з того, що влаштую велике весняне прибирання в голові й викину все, що поламане, а також старі іграшки, з яких давно виросла, — інши­ми словами, все, що ні до чого не придатне, а лише займає місце й створює загрозу пожежі. Можу подзвонити Норі Калліґан і запитати, чи згодна вона допомогти. Думаю, також можу зв’язатися з Керол Саймондс… авжеж, вона вже Керол Ріттенгаус. Якщо хтось зі старої компанії знає, де зараз Рут Нірі, то це Керол. Послухай мене, Господи: не знаю, чи хтось колись потрапить на Землю Обітовану, але обіцяю залишатися змащеною й не припиняти спроб висковзувати. Окей?»

І тоді Джессі побачила (так, наче це була схвальна відповідь на її молитву) чітко, як усе станеться. Найважчим буде зняти кришку. Для цього знадобляться терпіння й значна обережність, але в пригоді стане незвично малий розмір баночки. Покласти саму баночку на долоню лівої руки, стиснути верх пальцями, великим відкручу­вати. Буде доб­ре, якщо кришка прилягає нещільно, але Джессі була переконана, що їй у будь-якому разі вдасться зняти її.

«Ну, бляха, ще б не вдалося, дівулю», — похмуро поду­мала Джессі.

Найнебезпечнішим моментом, мабуть, буде той, коли кришка почне відкручуватися. Якщо це станеться занадто швидко й вона не буде готова, баночка може вилетіти з долоні. Джессі коротко скреготливо реготнула.

— Зажирно, — сказала вона в порожню кімнату. — Це буде, блядь, зажирно, дорохенька.

Джессі піднесла баночку, уважно глянула.