Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Ми знайомі?

Серце Стріні защеміло: не подобалася йому та ситуація.

— Якого дідька тобі від мене треба?

Ерріаґа лишив кепку на столі й склав руки на грудях.

— Ти керівник ЛТА, лабораторії технічного аналізу квестури.

— Якщо ти з журналістів, тобі не поталанило. Я не можу повідомити тобі нічого.

— Звичайно, — відразу обізвався Ерріаґа, вдавши, ніби з розумінням ставиться до його принциповості. — Знаю, що у вас дуже суворі правила, які ви ніколи й нізащо не порушите. Хай там як, але я не журналіст, а ти розповіси мені все з доброї волі.

Стріні скоса зиркнув на незнайомця, що сидів навпроти. Придурок?

— Я не знаю навіть, хто ти такий. То чому маю ділитися з тобою конфіденційною інформацією?!

— Тому що віднині ми з тобою друзі. — Ерріаґа додав до останньої фрази одну зі своїх хижих посмішок.

Експерт не втримався й розреготався.

— А не піти б тобі, друже, під три чорти?

Ерріаґа вдав, що він образився:

— Ти ще цього не знаєш, однак бути моїм другом означає мати певні переваги.

— Гроші мене не цікавлять.

— А я не про гроші. Ти віриш у рай, Леопольдо?

Стріні ця розмова вже набридла. Він поклав рештки гамбургера на тарілку й підвівся з-за столу, щоб вийти із закусочної.

— Не забувай, ідіоте, я все ж таки поліціянт. І можу тебе заарештувати.

— Ти любив свою бабусю Елеонору?

Стріні завмер від несподіванки:

— А це тут до чого?

Ерріаґа відразу помітив: досить було промовити ім’я, як той відразу передумав. Звісно, що тому кортіло дізнатися більше.

— Дев’яносто чотири роки… Довгий вік, чи не так?

— Авжеж, так.

Тон голосу змінився, тепер він лунав м’якше й розгублено.

Ерріаґа вирішив не здавати завойованих позицій:

— Якщо не помиляюся, ти її єдиний внук, і вона тебе дуже любила. Леопольдо звали і її чоловіка, твого діда.

— Саме так.

— Вона обіцяла тобі, що одного дня ти успадкуєш її будиночок у Ченточелле, де вона мешкала. Три кімнати плюс службові приміщення. А ще вона відклала певну суму грошей. Тридцять тисяч, якщо я не помиляюся?

Стріні витріщився на нього, аж пополотнів і ледве спромігся на слово:

— Так… Ні, яке там… Не пам’ятаю…

— Як ти можеш такого не пам’ятати?! — обурено спитав Ерріаґа. — Завдяки тим грошам тобі пощастило одружитися з коханою дівчиною, а потім ви разом поселилися в бабчиній хаті. Шкода лише, що для цього тобі довелося вкоротити віку старенькій.

— Що за дурню ти верзеш?! — сердито вигукнув Стріні й міцно вхопив його за передпліччя. — Моя бабця померла від раку.

— Знаю, — відповів Ерріаґа, не відводячи погляду від його розлючених очей. — Диметилртуть — дуже цікава речовина: досить кількох крапель на шкіру, щоб вона відразу проникла через мембрану клітин, спричинивши незворотний канцерогенний процес. Звісно, кілька місяців доводиться потерпіти, але результат гарантований. Хоча зрештою терпіння — не твоя сильна риса, зважаючи на твоє бажання випередити Господа.

— А звідки ти…

Ерріаґа із силою взяв його за руку, що стискала йому передпліччя, і відчепив від себе.

— Я твердо впевнений, що якась частка твого єства була твердо переконана, що дев’яносто чотири роки — достатній термін для життя. Зрештою наша шановна Елеонора вже давно була безпомічна, і тобі як єдиному спадкоємцеві доводилося за нею доглядати зі значними витратами енергії та грошей.

Тепер Стріні вже мало не знепритомнів від жаху.

— Зважаючи на вік покійниці, лікарі не дуже дошукувалися до причин її раку. Ніхто нічого не запідозрив. Отже, я уявляю, що коїться зараз у твоїх мізках: думаєш, напевно, буцімто нікому не відома твоя історія, навіть твоїй дружині. Та я на твоєму місці не дуже сушив би над цим голову. І позаяк ти не певен, що сам доживеш до дев’яноста чотирьох років, я порадив би тобі не гаяти часу.

— Ти мене шантажуєш?

Ерріаґа вирішив, що Стріні не дуже мудрий, якщо йому доводилося пояснювати очевидні речі.

— Як я вже казав спочатку, я тут для того, щоб зробити тобі подарунок. — Він помовчав. — Подарунок — моє мовчання.

Голос Стріні залунав упевненіше:

— Чого тобі треба?

Баттіста покопирсався в кишені, вийняв ручку й аркуш і написав на ньому номер телефону.

— Можеш дзвонити о будь-якій годині дня і ночі. Я хочу першим знати всі результати аналізів ЛТА щодо справи римського монстра.

— Першим?

— Авжеж, — підтвердив той, піднявши очі від аркуша.

— А чому першим?

Ось тепер настав час найважчої частини.

— Тому що я можу попросити тебе знищити докази.

Експерт відкинувся на спинку стільця, пустив очі під лоба:

— Дідько тобі в печінку, ти не можеш просити мене про таке!

Ерріаґа й оком не змигнув.

— Після бабциної смерті ти вирішив кремувати тіло, хіба ні? Однак Елеонора була така набожна, що навіть прикупила собі нішу на цвинтарі Верано. То був би великий гріх, якби довелося ексгумувати труну й перевіряти рештки тіла на наявність у них слідів незвичайної отрути, як-от диметилртуть. Ба більше, я впевнений, що за консультацією звернулися б саме до тебе, зважаючи на той факт, що в лабораторії ЛТА неважко наткнутися на схожі речовини.

— Добре, — погодився Стріні.

Ерріаґа обдарував його своєю черговою посмішкою гієни:

— Я радий, що ми відразу порозумілися. — Він поглянув на годинник. — Гадаю, тобі час іти, робота чекає.

Леопольдо Стріні якусь мить повагався. Зрештою підвівся й рушив до каси, щоб розплатитися. Ерріаґа був такий задоволений, що встав зі свого місця й пересів на те, де до цього сидів експерт. Узяв недоїденого гамбургера і вже зібрався був його вкусити, наплювавши на холестерин і високий тиск, коли його увагу привернув увімкнений без звуку телевізор.

Тієї миті на екрані саме з’явився віцеквестор Моро, який давав інтерв’ю купі журналістів за кілька метрів від того місця, де знайшли два скелети в лісі. Ерріаґа бачив ту сцену вже принаймні з десяток разів напередодні, адже новини крутили на каналі щогодини. Однак до тієї миті він якось не помітив того, що відбувалося у віцеквестора за спиною.

На задньому тлі якась молода поліціянтка перехрестилася у зворотному напрямі: справа наліво, знизу вгору.

Він знав ту жінку. Три роки тому вона вже брала участь в одному важливому