Читати книгу - "Вогонь на вершині Комо, Юрій Дмитрович Бедзік"

Орнандо обняв батька. Той поцілував його в чоло й міцно потиснув руку.

Зі всіх боків почали збиратись бійці загону, вітаючи новоприбулих радісними вигуками.

— Я хочу привітати вас, сеньйоре професор, із щасливим закінченням мандрівки, — звернувся до Крутояра доктор Коельо. — Ваша мужність винагороджена. — При цих словах ватажок повстанців хитрувато зиркнув на голландця. Приклавши до вуст пальця, він наказав Ван-Саунгейнлеру мовчати.

Голландець, нічого не розуміючи, тільки здивовано знизав плечима.

— Я хотів би, — закинув він ніяково, — щоб мене теж відрекомендували вельмишановним колегам.

Професор звів на нього втомлені, червоні від безсоння очі. Згаслим поглядом зміряв незнайомця.

— Сеньйор Крутояр, — сказав Коельо, — не дивуйтеся. Перед вами відомий учений, щирий друг нашого народу сеньйор Ван-Саунгейнлер.

Голландець низько вклонивсь.

Крутояр вп'явся очима в цю загадкову людину, заради якої вони прийшли сотні кілометрів найжахливішими нетрями сельви й через яку їм довелося зазнати стільки прикростей і страждань. Професор взяв у свої важкі мозолясті долоні суху руку голландця й мовчки потис її. йому бракувало сил сказати бодай кілька офіціальних слів привітання.

На галявині запала тиша.

— Ви сумуєте, сеньйоре? — промовив Коельо. — Вас не радує ця зустріч?

Крутояр похилив голову.

— В мій важкий час, друзі, я щасливий бачити вас. Від свого імені й від імені моїх товаришів вітаю вас як мужніх борців за добро й гуманізм. Запевняю вас: ми назавжди лишимось вашими друзями. Даруйте мені мій настрій. На мою батьківську голову впало велике нещастя.

Доктор Коельо хитрувато примружив очі. Він притиснув до грудей свою забинтовану ліву руку й щиро засміявся.

— Ви навіть не знаєте, сеньйоре професор, який ви щасливий батько… — Він не встиг скінчити фразу, бо раптом бійці розступилися — і всі побачили гурт індійців.

Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни племені апіака поспішали до ватажка повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивились пеони й каучеро.

Індійців очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд із ним крокував стрункий юнак у коротких штанцях. Ще здалеку хлопець побачив Крутояра й кинувся чимдуж до нього.

Олесь припав до батькових грудей. У його очах блиснули сльози. Крутояр гладив сина по голові й розчулено повторював одну й ту ж фразу:

— Ти живий, Олесю, ти живий мій дорогий хлопчику…

Того дня був заарештований старший син доктора Коельо — П'єтро, він же вождь войовничого племені апіака Ганкаур. Віддаючи наказ про його арешт, Коельо поклав йому на плече руку і з болем у голосі мовив:

— П'єтро! Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів своїх воїнів у мій табір, щоб допомогти вільним людям боротися за свободу. Ти вночі піднявся на священну гору Комо і запалив там вогонь доброго духа Кахуньї, вогонь вічної справедливості й щастя нашого народу. Але на твоїй совісті стільки злочинів! Хай вищий суд республіки вирішить твою долю. Будь мужнім, П'єтро. Суд знайде тих, що стояли за твоєю спиною і твоїми руками вершили криваві діла…

Професор Крутояр та його друзі ближче познайомилися з голландським дослідником Ван-Саунгейнлером. Увечері вони довго сиділи біля вогнища.

Коли голландець дізнався, що мандрівники мало не пом'янули його душу, він сумно посміхнувся.

— Це було моє третє нещастя в цій клятій сельві, панове, — сказав він. — Спочатку ми з сином зазнали катастрофи й ледве не загинули при посадці. Потім мій Роберт… — голландець на мить спохмурнів, — мій дорогий син покинув мене назавжди. Він загинув од жовтої лихоманки… Ну й останнє. — Ван-Саунгейнлер знову пожвавішав, у його голосі задзвенів юнацький захват. — Ви уявіть собі, панове, я, хоч це, можливо, і здивує вас, заблудився. Пішов до сусіднього селища і збився з дороги. Аж на п'ятий день мене підібрали індійці якогось дикунського племені, взяли до себе, охрестили в свою віру, дали мені нове ім'я… Знаєте яке? Чудове, екзотичне ім'я Вангу! Я прожив у їхньому селищі три місяці. Але не думайте, що я дуже нудьгував. Ого-го, панове! Там вистачило справ білому Вангу. Три місяці я лікував індійців, три місяці я вів записи й колекціонував флору й фауну їхнього району, аж поки не зустрівся під час однієї прогулянки з каучеро селища Курумба. Вони забрали мене з собою, так би мовити, повернули до «цивілізації».

— А ваші листи до міністра?

— До Фредерика Гонсало? — Голландець примружив очі, хитрувато оглядаючи присутніх. — Усе збереглося, друзі. Будьте певні, ваш покірний слуга Вангу ще не втратив обачності. Він заховав усі документи в надійному місці.

— Тепер світ дізнається про ті жахливі злочини, які творив на цій багатостраждальній землі генерал Батіс, — мовив у задумі Крутояр.

— Я теж вважаю, друзі, що недарма провів у сельві стільки часу, — підтвердив голландець. — Безперечно, волелюбний народ доведе справу до переможного кінця. Але, на жаль, ще є чимало отаких проклятих богом кутків, де зневажають людську гідність і де нічого не важить людське життя.

Темрява виповзала із хащів, заливала галявину і вогнище. Вдалині перегукувались вартові.

Доктор Коельо сидів зігнувшись, пригнічений літами й великими турботами, і дивився на радянських мандрівників. Він мовчав. Він тільки слухав їхню неголосну розмову й линув думкою в далечінь. Його серце лишилось біля Оріноко. Там обірвалось життя найдорожчої йому людини, його чорноокої доньки.

Олесь дрімав, прихилившись, до батькового плеча. В його сонній уяві проносились безкрайні простори великої ріки, оповиті ранковим серпанком гори, могутні спалахи блискавиць над священною вершиною Комо. Одна з блискавиць пробудила його з дрімоти.

— Тату!

Крутояр міцніше притиснув до себе худорляве синове тіло.

Хлопець підвів голову і, дивлячись у вогонь, промовив:

— Ти пам'ятаєш ту маленьку пошарпану книжечку, яку ми знайшли на «Голіафі»?

— Авжеж пам'ятаю. Про подорож Орельяно, про таємничу гору?..

Олесь сперся на лікоть, глянув кудись понад лісом, де сонно моргали зорі.

— Ми з Тумаяуа знайшли стежку до вершини Комо. Ми сказали білолицьому вождеві Ганкауру, що люди чекають сигналу. Тоді Ганкаур узяв загін, своїх найкращих воїнів, і ми пішли. В індійців були смолоскипи, а то б ми ніколи не вибралися з тих проваль. Ми облазили всі закапелки і нарешті знайшли прохід, завалений камінням. Все точнісінько так, як у тій книзі. Коли ми видерлися на вершину, всі індійці поставали навколішки й довго молились. А потім знову спустилися в>низ і назбирали сухого гілляччя. Коли воно було доставлене на гору, Ганкаур запалив його. Полум'я знялося під самісінькі хмари. Мабуть, і зараз горить вогонь на