Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Темний ліс зустрів мене насторожено. Я відчувала на собі погляд лісовика, але знала, що цього разу він не прийде на поміч. Це була моя частина угоди і моя відповідальність.

Закликавши дрібку магії, я змусила своє тіло слабко мерехтіти. Пітьма відступила.

Майже одразу вух торкнувся ледь чутний шелест, ніби по траві повзла змія. Я зупинилась на стежині й стала чекати. Звук лунав все ближче і ближче, аж поки не затих на відстані кількох метрів від мене. Лише тоді я повернула голову в його бік і стиснула зуби.

На мене витріщилась величезна змія — так розумно, що сумнівів не лишалося. Це було одне з тих чудовиськ, про які попереджали мене Інгрід з Асом. Її чорно-жовта луска блищала і переливалась у начаклованому світлі. Я застигла на місці, намагаючись осягнути розміри змії. Здавалося, якби вона захотіла, то могла б повністю обвитися навколо автомобіля. Я була для неї не більше, ніж закускою.

Опанувавши себе, я стиснула кинджал міцніше в руці. Змія, помітивши крихітний рух, розкрила пащу, пронизливо зашипіла й кинулась просто на мене. Я не сумнівалась, що її ікла містили отруту. Страх знову взяв верх.

Я різко припала до землі, порослої мохом, пропускаючи звивисте тіло над собою. Холодна волога шкіра неприємно черкнула по волоссю на маківці. Хрьопнувшись об землю за моєю спиною, гігантська рептилія засичала голосніше. Я мимоволі здригнулась.

Зберись, Єво. Ти тут не для того, щоб стати чиєюсь вечерею.

Пригадавши, як зупинила чоловіка в Мідгарді однією лише силою думки, я зосередилась. Чудовисько звивалося, опираючись моїй волі, і продовжувало повільно повзти в мій бік. Коли між нами лишилось всього кілька кроків, я не витримала й жбурнула в змію велику жменю розжарених іскр.

Її тіло раптом спалахнуло, мов сірник. У повітрі рознісся неприємний запах горілої плоті. Повільно звівшись на ноги, я здивовано витріщилась на вогонь, що поглинав нижчого духа.

Невже це було так легко? Тоді чому ніхто не знищив їх раніше?

Проте дивувалась я недовго — вже за кілька секунд вогонь перекинувся на траву навкруги. Чортихнувшись, я кинулась затоптувати багаття черевиками. Один з язиків полум’я лизнув мене по литці, пропаливши штанину. Скрикнувши, я загасила і його, перш ніж присісти й обережно оглянути поранену ногу. Опік уже почервонів і швидко вкривався пухирями. Шкіру пекло так, що на очі навернулися сльози. Ніяких ліків під рукою у мене, звісно, не було.

Легко, аякже.

Схлипнувши й кульгаючи, я змусила світло згаснути. Потім відійшла подалі від попелу, на який перетворилася змія, і присіла на траву під старою липою. Її густі гілки схилились наді мною, ніби намагаючись захистити від монстрів, що продовжували нишпорити лісом у пошуках поживи.

Невже я думала, що дійсно зможу очистити весь ліс від нижчих духів самотужки? Їх тут, мабуть, десятки. Що я могла зробити проти них одна? Проте вибору не було. 

Кілька хвилин я так і сиділа, виплакуючи весь страх і розчарування у собі. Лише коли біль у нозі притупився, а сльози висохли, я змусила себе знову звестися на ноги. Прикликала чари, щоб знову засвітитися.

Новий шурхіт сколихнув гілля на березі в кількох метрах від мене. Піднявши голову, я вдихнула глибше, як вчив Крістіан, і змусила себе світитися яскравіше. Невдоволено клацаючи клешнями, із тіні виповз гігантський павук. Він мав набагато більше, ніж вісім, волохатих лап. Осягнувши його розмір, що не поступався дитячому велосипеду, я зіщулилась, але не відступила.

В нього полетіла вже менша жменя іскр. Лінзу, якій навчила мене Інгрід, я не ризикнула застосовувати — надто ще погано вміла її контролювати. Кілька березових листків обгоріли, зате величезний павук звалився на землю. За кілька секунд і від нього лишився один білий попіл.

Молоде дерево, звільнившись від паразита, розправило гілля, ніби видихнувши від полегшення.

Цікаво, скільки тварюк нишпорило навколо мене, не ризикуючи виповзти на світло? І чи розуміли вони, що я була не здобиччю, а приманкою? Зціпивши зуби, я рушила далі по стежині.

Щойно перші промені сонця торкнулись верхівок дерев, я зупинилася. Темрява змінилась новим днем, а з нею і поховались і чудовиська. Я чула, як вони шипіли і пронизливо пищали від злості, але звук віддалявся, поки зовсім не зник. Лише тоді я повернулась до дому валькірій.

Ігноруючи здивоване обличчя Нори, що вже прокинулась, я впала на ліжко. І тієї ж миті провалилася в глибокий сон без сновидінь.

— Єво! Єво, прокидайся!

Здавалося, відтоді, як я заснула, пройшла лише мить. Сонно застогнавши, я перевернулась на інший бік, але Інгрід не заспокоювалася.

— Де ти блукала всю ніч і чому від тебе тхне горілим?

Важко зітхнувши, я розплющила очі. Вона стояла біля мого ліжка, весела і бадьора, вперши руки в боки. Луїзи з Норою у спальні не було.

— Котра година? — пробурмотіла я, борячись з бажанням заплющити очі знову.

— Ти пропустила сніданок. Я не змогла тебе розбудити, але принесла перекусити з їдальні. Збирайся, інакше пропустиш заняття з Олафом.

Подумки проклинаючи того, хто придумав ранкові заняття, я подякувала Інгрід і рушила до купальні. Вона пішла за мною, посмикуючи кінчики білявих косичок. Від її вчорашньої слабкості не лишилося й сліду.