Читати книгу - "Африка, сни"

Полковник: Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів куштували! А матері хіба – шептуху покликати?

Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплевывает.

Полковник: Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?

Михайлик: Возами, батьку.

Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.

Михайлик: Батьку, та ви ж вже й не молоді.

Полковник: Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!

Пан Бардецький: А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…

Полковник(він вже на коні): Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.

Михайлик(підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову): Ви краще, шановний пане, оце на палю вчепіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.

С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.

Пан Бардецький: Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.

Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во все парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.

Пріська: От ми, діду, і діждались свого.

Микола Гнатович: Тепер і помирати не шкода.

Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.

Пріська: Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.

Микола Гнатович: Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.

Пріська: Якого Михайлика?

Микола Гнатович: А – Косомизденка.

Пріська: Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!

Микола Гнатович: Та чому? Він – козак справний. Молодий, а вже сотнею орудує. І службу знає. Он бачила, скільки матері добра навіз?

Пріська: Ой, діду, а пам’ятаєш, як ти молодий був і мене на леваді чекав?

Микола Гнатович: А ти не прийшла, клята баба?

Пріська(кокетуючи): А мене мати не пустила.

Мотря, в турецких шмотках похожая на Иродиаду, величественно смотрит через тын.

Мотря: А чого це ви вбрались як на свято?

Пріська: А до нас дочка приїхала.

Мотря: А де ж вона?

Пріська: А ондечки йде наша пташка.

Мотря выглядывает на улицу. Во двор к старикам направляется незнакомая девушка с переполненными ведрами на коромысле. Идет медленно, стараясь не расплескать воду. Мотря каменеет, как скифская баба. Старики стоят, дружно взявшись за руки. Кажется, вот-вот и над ними сияние появится. Броненосец золотой молнией мелькнул в траве. Девушка открывает калитку и смущенно улыбается. Внезапно Приська срывается с места и устремляется в хату.

Пріська: Ой, лишенько, пироги з печі тра витягти…

В хате Приська вынимает из печки пироги. Взгляд ее падает на утиное гнездо. Воровато озираясь, она швыряет его в огонь. Затем, светясь от радости, появляется на пороге. Девушка ставит ведра и улыбается старикам. Мотря, как может, вытягивает шею, чтобы лучше видеть и слышать. Она вот-вот вывалится за забор. Турецкие цацки мелко звенят на ней.

Микола Гнатович(причепурює вуса, відкашлюється): Пташко наша, не вмію я красно промовляти. Козакував, поки сила була, зараз живемо з бабою вдвох, Бог діточок не дав. Та, мабуть, зглянувся Милосердний на рабів своїх. (Мотря і Пріська, слухаючи це, жалібно схлипують). Будь же ти нам за дочку, а ми тобі – за рідних батька і матір. Вік свій будем тебе глядіти, і ти нас на старості літ не облишиш.

Пріська: Господи ж, Боже мій, дитинка наша, скільки ж ми на тебе чекали!

Баба плачет и обнимает девушку. Мыкола Гнатович кусает ус, моргает и задумчиво щелкает курком пистоля, пытаясь почему-то именно сейчас понять его устройство. Мотря рыдает в три ручья. Девушка обнимает стариков.

Дівчина: Мої старенькі, не плачте, не піду я більш нікуди, залишуся з вами.

Все вместе отправляются в хату. С улицы доносится пальба. Лихая компания во главе с полковником вваливается в соседний двор.

Полковник(до Мотрі): Ану, годі плакати, стара. Давай сюди все, що в нас є, давай поросят, гусей, горілки, меду і скажи Галці, хай по музик біжить (В око йому впадає басурманська голова.) А це що таке?

Михайлик: Тату, це я вам гостинця привіз. А ще одного пану Бардецькому презентував. Його на паль чіпляють і встромляють біля воріт. Зараз всі так роблять.

Полковник(уважно вивчає голову): Оце – оказія. І посміхається ж як гарно! Чого тільки вчені люди не попридумують… Бардецькому, кажеш? Та на холєру воно йому потрібне! Грицько! (З’являється молодий джура). Ану, скачи на леваду до пана Бардецького, там знайдеш цьому хлопцю пару, візьмеш – і мерщій назад. Щоб все було як у людей!

Хлопцы там временем тащат поросят, девушки – птиц. В саду расстилают ковры, ставят столы. Музыканты играют на фоне шатра из ряден.

Хата Мыколы Гнатовича. Старики вместе с девушкой, помолившись на образа, садятся за стол. Приська угощает их пирогами.

Пріська: Їж, донечко, – оце з сиром, оце з вишнями, трохи не підгоріли у дурної старої баби.

Дівчина: А де ж моє гніздечко? Чи ви його прибрали?

Пріська: Спалила я його, не лай, доню, стару дурну бабу.

Дівчина: Навіщо ж ви це зробили? Навіщо чіпали те, чого не знаєте? Я хотіла вік з вами жити, у вас залишитись, а тепер не можу.

Плача, бросается вон из хаты. Растерянные старики – вслед за ней. Девушка бежит по темному бесконечному саду, ветки хлещут по ее личику. Неожиданно возникает перемахнувший через тын Грицко. В руке у него – две казацкие пики с басурманскими головами. Он вихрем проносится по саду, и дальше, – не обращая внимания на столы с гостями, прямо к полковнику. Не замеченная окружающими, девушка с любопытством наблюдает за происходящим.

Полковник: Ото молодець, Грицько! Ану, хлопці, зараз подивимось, хто з вас козак! Бачите чортових бусурман?

Он указывает на копья с головами, которые, видимо для украшения этого варварского пира, Грицько воткнул в землю прямо у входа в шатер.

Полковник: Ану, хто з вас влучить в невіру з двох пістолів з коня? Та, кому я це кажу! Навряд чи з вас знайдеться хоч один такий. Бо зараз саме сміття, а не козаки.