Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Я так глибоко занурилася у свої роздуми, що не відразу помітила, як поруч зі мною безшумно опустилася інша служниця. Та сама.

Та, що занадто часто з'являлася поруч.

— Не піднімай голови, — раптом тихо промовила вона.

Я ледь не здригнулася від несподіванки, але, на щастя, втрималася.

— Продовжуй вдавати, що їси, — додала вона, не змінюючи тону.

У грудях неприємно стиснулося, але я зробила все, як вона сказала.

Здавалося, що весь зал раптом звузився до наших приглушених голосів і глухого стукоту дерев'яних мисок об стільниці.

— Після того, як усі заснуть, знайди мене біля купалень, — прошепотіла вона, нахиляючись трохи ближче. — І будь обережна, не попадися.

Останні слова прозвучали так тихо, що мені довелося податися вперед, щоб розібрати їх.

А потім, перш ніж я встигла вимовити хоч слово, вона просто взяла мою миску рису, підхопила залишений мною суп і встала, немов нічого не сталося.

Я залишилася сидіти на місці, проводжаючи її поглядом і насилу утримуючи щелепу на місці.

Що, до Перших, це було?

Але часу осмислити те, що відбувається, мені не дали.

До їдальні увійшли старші служниці, їхні суворі погляди промайнули по присутніх, а потім залом рознісся короткий наказ:

— Закінчуйте. Повертаємося до роботи.

Гучний стукіт дерев'яних мисок, приглушений шелест одягу — і ось усі знову приходять у рух.

А я роблю глибокий вдих, опускаю голову і, так і не встигнувши втамувати голод, піднімаюся на ноги разом з усіма.

***

Виявляється, навіть коли сонце давно сховалося за обрієм, а замок поринув у сон, слуги не припиняли свою роботу. Вони безшумно ковзали коридорами, немов привиди, продовжуючи підтримувати в замку порядок.

Я ледь волочила ноги. Голова гуділа від втоми, а тіло нило від нескінченних тягань прикрас, прибирання та інших монотонних, але виснажливих справ. У якийсь момент я майже перестала розуміти, куди нас ведуть, доки повітря не наповнилося вологою парою і віддаленим плескотом води.

Купальні.

Щойно я зрозуміла, куди нас завели, втома миттєво злетіла з мене, ніби її й не було.

Значить, вона хоче зустрітися тут.

Моє серце забилося швидше, але перш ніж я змогла придумати, як краще залишитися, нас скомандували роздягатися.

Я сторопіла.

Решта дівчат без роздумів скинули з себе уніформу, поспіхом поринули у воду, вмилися, а потім так само швидко натягнули назад сухий одяг. Я нерішуче завмерла, спостерігаючи, як вони рухаються відточено і без найменшого збентеження — немов це було звичайною частиною їхньої рутини.

Але для мене це було далеко не так.

Я змусила себе зковтнути і послідувати їхньому прикладу.

Щойно крижані струмені торкнулися моєї шкіри, я різко втягнула повітря крізь зціплені зуби. Холод пронизав мене з голови до ніг, пробираючись до самих кісток.

Обхопивши себе руками, щоб хоч трохи прикрити свою наготу, я швидко обполоснулася, не даючи воді затримуватися на тілі довше, ніж потрібно.

І вже за кілька секунд, квапливо натягнула назад свою сукню на ще вологу шкіру.

Щойно ми закінчили ванні процедури, нас мовчки повели до кімнат. Або, якщо бути точніше, в одне велике приміщення, в якому навряд чи можна було назвати особистий простір хоча б ілюзією. Це була простора зала, де кожен вільний сантиметр підлоги виявився встелений тонкими білими матрацами, вишикуваними в акуратні ряди.

Тут не було вікон.

Повітря здавалося застояним, важким, з домішкою затхлості й чогось невловимо кислого. Навіть дихати глибоко не хотілося, ніби кожне вдихання могло залишити після себе неприємний присмак.

Я швидко оглянула своє місце — тонка подушка і легка ковдра. Ну, хоч якась турбота. Не найгірші умови з можливих.

Щойно ми лягли, зал накрила тиша, порушувана лише ледь чутним диханням інших служниць.

Я заплющила очі.

Почала відлік.

Раз... два... три...

Дорахувавши приблизно до двох сотень, я зрозуміла, що збилася.

Почала заново.

Раз... два... три... чотири...

І знову збилася.

Я роздратовано зціпила зуби і припинила це марне заняття. Замість чисел зосередилася на звуках. На відчуттях. На ритмі чужих подихів, на тому, як затихали навіть рідкісні шарудіння.

Коли я відчула, що навколо мене нарешті запанувала справжня тиша, я повільно розплющила очі. Час настав.

Намагаючись навіть не ворухнути повітрям, я обережно піднялася.

Тонкий матрац майже не видав звуку, і це додало мені впевненості. Я ніколи не підозрювала, що можу рухатися настільки безшумно. Іноді мені здавалося, що я навіть не дихаю, а сам час застиг в очікуванні.

Один невірний крок — і все.

Затримавши дихання, я краєм ока подивилася на дівчат навколо. Сплять.

Ще кілька плавних рухів — і ось я вже на ногах.

Підкравшись до дверей, я обережно виглянула в коридор, дозволяючи очам звикнути до темряви.

Порожньо.

Я завмерла, прислухаючись.

Тиша.

Серце голосно стукало в грудях, але я, зібравши всю свою рішучість, зробила перший крок.

І безшумно вислизнула назовні.