Читати книгу - "Пастка-22"

— Тому що я займаюсь менінгітами, а не гострими нефритами, ось чому, — відрізав полковник. — І я не віддам його без бою нікому з вас, нирників. Я перший прийшов.

Врешті-решт усі лікарі дійшли спільної думки. Всі погодились на тому, що уявлення не мають, на що хворий солдат, у якого двоїться в очах, і викотили його до ізолятора, а в палаті оголосили двотижневий карантин.

День подяки прийшов і пішов без зайвої метушні, поки Йосаріан усе ще лежав у шпиталі. Єдине, що не сподобалось Йосаріанові, — це індик на обід, але навіть індик виявився непоганим. Це був найрозважливіший День подяки в житті Йосаріана, і він дав собі таємну обітницю проводити відтепер усі Дні подяки в шпитальному усамітненні. Свою святу обітницю він порушив уже через рік, провівши День подяки в готельному номері в інтелектуальних бесідах з дружиною лейтенанта Шайскопфа, яка з цієї нагоди начепила на себе солдатські жетони Дорі Даз і напучувальним тоном картала Йосаріана за його цинізм і байдужість стосовно Дня подяки, хоча сама вона, як і він, у Бога не вірила.

— Напевно, я не менша атеїстка за тебе, — хвалькувато просторікувала вона. — Але навіть я відчуваю, що ми маємо за що бути вдячними, і не треба соромитися це показувати.

— Назви щось одне, за що маю подякувати, — байдуже заперечив Йосаріан.

— Ну... — дружина лейтенанта Шайскопфа затнулася на якусь мить і задумалась. — За мене.

— Ну та певне, — мовив він з посміхом.

Вона здивовано вигнула брови.

— Ти хіба не вдячний, що маєш мене? — запитала вона, роздратовано нахмурившись, адже зачепили її гординю. — До речі, мені не конче спати з тобою, — сказала вона з холодною гідністю. — У мого чоловіка ціла ескадрилья курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира, просто як додатковий стимул.

Йосаріан вирішив змінити тему розмови.

— Ну от, ти змінюєш тему, — зауважив він дипломатично. — Б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку я маю бути вдячним, я назву дві обставини, через які чуюся нещасним.

— Дякуй за те, що в тебе є я, — наполягала вона.

— Дякую, мила моя. Але я також глибоко нещасний, бо я вже не маю Дорі Даз. Або сотні інших дівчат і жінок, яких бачитиму і зажадаю за своє коротке життя, але не зможу з ними переспати хоча б раз.

— Дякуй за те, що здоровий.

— Страждай, що не завжди таким будеш.

— Радій з того, що живий.

— Гнівайся, що доведеться вмирати.

— Усе могло бути набагато гірше, — закричала вона.

— Все могло бути набагато краще, чорт забирай, — збуджено відповів він.

— Ти називаєш лише одну обставину, — запротестувала вона. — А казав, що можеш дві.

— І не розказуй мені, що шляхи Господні незбагненні, — пропустивши повз вуха її заперечення, вів далі Йосаріан. — Нічого незбагненного в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, взагалі про нас забув. Бог, про якого ви, люди, розказуєте, — це неотесаний мужлан, незґрабний, незугарний, безмозкий, самовпевнений, грубий селюк. Боже милостивий, ну як можна схилятись перед Верховною Істотою, яка не може обійтися в Своєму божественному творінні без таких явищ, як гнилі зуби і шмарклі? А що крутилося в тій Його збоченій, злій, соромітній свідомості, коли Він позбавив старих людей можливості контролювати свої випорожнення? А якого милого Він створив біль?

— Біль? — дружина лейтенанта Шайскопфа переможно вхопилася за слово. — Біль — це корисний симптом. Біль — це попередження про небезпеки, які загрожують нашому організму.

— А хто створив небезпеки? — запитав Йосаріан і злостиво засміявся. — Ох, з великого Свого милосердя до нас Він дарував нам біль! А чому б Йому не попереджати нас дзвоном дзвіночків або ангельськими хорами? Або індикатором з червоно-синіх неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? Кожний путній виробник музичних автоматів з цим би впорався. А чому Він не зміг?

— Люди з червоними неоновими трубочками в лобі виглядали б дурнувато.

— Зате вони прекрасно виглядають, коли корчаться в агонії чи туманіють під наркозом, хіба ні? Що за колосальний, безсмертний нездара! Якщо подумати про можливості та владу, з якими Він брався до справи, а тоді глянути на той нікчемний, бридкий безлад, який Він реально сотворив, то Його абсолютна неспроможність просто приголомшує. Очевидно, що Він ніколи не виплачував заробітної платні. Жодний пристойний роботодавець не найняв би такого партача навіть розсильним!

Дружина лейтенанта Шайскопфа пополотніла, не вірячи своїм вухам, і вирячилася на нього з тривогою.

— Ти краще не говори так про Нього, милий, — докірливо застерегла вона тихим, ворожим голосом. — Він може тебе покарати.

— Чи Він мене мало карає? — обурено пирхнув Йосаріан. — Знаєш, не можна допускати, щоб Йому все сходило з рук. О, ні, не можна допускати, щоб Він викрутився без жодної кари після всього того лиха, яке Він нам заподіяв. Одного дня Він за все заплатить. І я знаю коли. В Судний день. О, так, то буде той день, коли я опинюся достатньо близько, щоб схопити того відсталого селюка за барки і...

— Припини! Припини! — раптом верескнула дружина лейтенанта Шайскопфа і заходилась незґрабно товкти його по голові обома кулаками. — Припини!

Йосаріан захистився долонею на кілька секунд, поки вона гамселила його в нападі бабської люті, а тоді рішуче вхопив її зап’ястки й делікатно, але силою вклав у ліжко.

— Якого біса ти так розійшлася? — спантеличено запитав він, мовби каючись. — Я думав, ти не віриш у Бога.

— Не вірю, — схлипнула вона й розплакалась. — Але Бог, у якого я не вірю, — це добрий Бог, справедливий Бог, милосердний Бог. Він не такий злий і тупий Бог, якого ти малюєш.

Йосаріан засміявся і випустив її руки.

— Давай запровадимо в нас свободу віросповідання, — люб'язно запропонував він. — Ти собі не вір у того Бога, який тобі подобається, а я не віритиму в свого Бога. Згода?

То був найбезглуздіший День подяки в його житті, і він подумки повертався до торішнього безтурботного двотижневого карантину в шпиталі; але навіть та ідилія скінчилась на трагічній ноті: він був здоровий-здоровісінький, коли карантинний період минув, і йому знову