Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Я розгадав тебе: для всіх ти став чарівником, та для себе не залишив більше ні облуди, ні лукавства — ти сам себе розчарував!

Ти маєш тільки єдину істину — огиду. Слова твої всі брехливі. Правдиві тільки уста, тобто огида, що прилипла до них.

— Хто ти такий,— сердито закричав старий штукар,— що смієш казати таке мені, найбільшому з нині живих? — І з його очей до Заратустри метнулася зелена блискавка. Та він одразу ж змінився і сумовито сказав:

— О Заратустро, я стомився, мені обридло моє мистецтво, я — не великий, навіщо прикидатися! Однак ти добре знаєш — я домагався величі!

Я вдавав велику людину і багатьох переконував, що я й справді великий; але таке ошуканство виявилося мені понад силу. Я розбиваюся об нього.

О Заратустро, все в мені облуда, але те, що я розбиваюся,— правда!

— Це робить тобі честь,— похмуро сказав Заратустра, відводячи погляд,— робить тобі честь через те, що ти домагався величі, але це й зраджує тебе. Величі в тобі немає.

Найбільше і найщиріше в тобі те, що ти кепський старий штукар, а шаную я в тобі те, що ти стомився від себе й сказав: «Я не великий».

Через те я тебе й шаную як покутника духу: нехай тільки на мить, на мент, та саме цієї миті ти був правдивий!

Та скажи мені, що ти шукаєш у моїх лісах і скелях? І якщо ти ліг на дорогу задля мене, то що ти хотів від мене? Чим ти спокушав мене?

Так казав Заратустра, й очі його метали іскри. Старий штукар трохи помовчав, потім промовив:

— Хіба я тебе спокушав? Я — тільки шукаю.

О Заратустро, я шукаю когось правдивого, справедливого, простого, однозначного, людину в усьому щиру, криницю мудрості, праведника пізнання, велику людину!

Хіба ти, Заратустро, цього не знаєш? Я шукаю Заратустру.

І тут вони надовго замовкли, а Заратустра заглибився у роздуми, навіть очі заплющив. А згодом, згадавши про свого співрозмовника, схопив штукаря за руку й сказав йому поштиво й лукаво:

— Гаразд! Он угорі йде дорога до Заратустриної печери. У ній шукай того, кого хочеш знайти.

І запитай поради у мого орла та змії: вони допоможуть тобі в пошуках. А печера моя простора.

Правда, я великої людини ще не бачив. Бо тепер великого не побачить навіть найкраще око. Адже тепер владарює потолоч.

Я вже бачив чимало таких, що тягнулись і надималися, а народ гукав: «Ось велика людина!» Та чого варті всі ковальські міхи! Адже зрештою повітря з них виходить.

Жаба, надимаючись надто довго, зрештою лускає, і повітря з неї виходить. Хто надимається від пихи, того треба штрикати в черево — оце славна забава. Чуєте, хлопчаки!

Сьогодні панує потолоч: звідки ж знати, де велич, а де мізерія? І кому щастить у пошуках величі? Хіба дурневі, дурням завжди щастить!

Ти, дивовижний штукарю, шукаєш великих людей? Хто навчив тебе шукати? Хіба тепер час на такі пошуки? О нещасний шукачу, чим ти — спокушаєш мене?

Так казав утішений серцем Заратустра і, сміючись, подався своєю дорогою далі.

БЕЗ СЛУЖБИ

Позбувшись штукаря, Заратустра трохи згодом знову побачив, що хтось сидить край дороги, якою він ішов; це був чорний високий чоловік з виснаженим, блідим обличчям; побачивши його, Заратустра роздратувався.

— Лишенько,— промовив Заратустра до свого серця,— ось сидить утілена скорбота і, здається мені, ще й скидається на священика: а що їм забаглося в моєму царстві?

Як! Заледве я втік від одного штукаря, як іще один чорнокнижник стає мені на заваді,

якийсь чаклун, що покладає руки, якийсь темний чудотворець Божою милістю, якийсь помазаний наклепник на світ, біс би його вхопив!

Однак біса, коли б він міг стати в пригоді, завжди десь носять якісь пригоди,— цей клятий клишавий карлик завжди з'являється запізно!

Так лаявся нетерплячий серцем Заратустра та міркував, як би, відвівши погляд, прослизнути повз чорну людину, але, як на лихо, сталося інакше. Бо тієї ж миті той, хто сидів, помітив його, підхопився, неначе зустрів несподіване щастя, і рушив назустріч Заратустрі.

— Хоч би ким ти був, мандрівче,— сказав він,— допоможи заблуканому шукачеві, старій людині, що тут легко може потрапити в біду!

Довколишній світ мені чужий і далекий, я навіть чув, як виють дикі звірі, а того, хто міг би мене захистити, вже немає.

Я шукав останню побожну людину, святого самітника, що єдиний, живучи в лісі, ще не чув про те, про що знає сьогодні цілий світ.

— Про що ж знає сьогодні цілий світ? — запитав Заратустра.— Чи не про те, що старий Бог, у котрого колись вірив цілий світ, уже неживий?

Ти це сказав,— відповів засмучений старий, а я служив тому старому Богові до його останньої години.

Тепер ось я без служби, без пана, а все ще не маю волі, не маю ні хвилини радості, хіба що в спогадах.

Тому я й піднявся на ці гори, щоб урешті, як личить старому папі й вітцеві церкви — бо знай, я — останній папа! — знов улаштувати для себе свято, свято благочестивих спогадів і богослужінь.

Одначе тепер помер і він, найпобожніший з-поміж людей, що славив свого Бога співом і мугиканням.

Коли я знайшов його хижку, то його самого вже не застав,— тільки вили по його смерті два вовки, адже всі звірі його любили. І я втік звідти.

Невже я надаремне прийшов у ці ліси й гори? Тоді моє серце зважилося шукати ще одного святого, найблагочестивішого з усіх, хто не вірить у Бога,— шукати Заратустру!

Так казав старий і гострим оком позирав на того, хто стояв перед ним. Заратустра ж узяв руку старого папи й довго з подивом розглядав її.

— Поглянь-но, превелебний,— сказав він згодом,— яка прекрасна і видовжена рука! Це рука людини, що завжди роздавала благословення. А тепер вона тримає того, кого ти шукаєш,— мене, Заратустру.

Це я, безбожний Заратустра, що каже: хто безбожніший за мене, щоб я тішився його повчаннями?

Так казав Заратустра, пронизуючи поглядом відкриті й потаємні думки старого папи. Врешті той почав:

— Хто найбільше любив його і леліяв у серці, той найтяжче переживає втрату, бо ж утратив усе,—

дивися, чи не сам я з