Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Ця мить — швидкоплинна, грайлива, наповнена світлом і водночас якоюсь прихованою тінню — була ідеальним моментом для прощання. Бо, хоч я і не вимовила цього вголос, десь у глибинах свідомості вже знала: його дорога до двору — це шлях в один бік.

Відмова від королівського запрошення означала б відкритий виклик долі, а прийняття — мовчазну згоду з усіма наслідками, що чекали на нього попереду. Дворові інтриги не знали жалю, не забували й не пробачали.

Але ж наша дружба могла жити й надалі. У словах, що перетинатимуть сотні миль, схованих у рядках листів. У поглядах, збережених у пам’яті, у тих невидимих нитках, що вже зв’язали нас тісніше, ніж ми могли собі зізнатися.

— Я повернуся, — його голос був сповнений впевненості, у якій, можливо, було більше бажання, ніж переконаності. — Можу заприсягтися чим завгодно. Ти віриш?

Я вдивлялася в його очі, шукаючи там відповідь. Чи вірю? Чи можу дозволити собі вірити?

Я лише кивнула, і, перш ніж він устиг щось додати, легенько торкнулась його руки. На мить між нами запанувала тиша — тиша, у якій було більше, ніж у будь-яких словах.