Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Я був в абсолютній темряві лісу. Нічого не було видно, ні перед собою, ні по боках. Лише безмежна, глуха чорна порожнеча. Здавалося, навіть сам повітряне простір поглинало звуки, все затихло до нуля. Якщо б не голос демона, я б, напевно, давно зійшов з глузду. Його присутність стала моїм порятунком у цій жахливій тиші. Він говорив, сміявся, інколи насміхався. І, здавалося, це була єдина нитка, що зв'язувала мене з реальністю.

Всі ці роки я уникав його, намагався вигнати його з голови, бо був переконаний, що він — моє прокляття. Але в цю хвилину я зрозумів: це не прокляття, а єдине, що мене тримає на поверхні. І чим більше я думав про це, тим більше розумів, що просто треба було примиритися з ним.

Тоді все могло б бути зовсім інакше. Ми могли б знайти спільну мову, можливо, навіть стати союзниками. Але ж тепер... ця темрява, ця абсолютно нічим не освітлена порожнеча... це було занадто навіть для мого вампірського зору.

Мій вампірський зір завжди був моєю гордістю. Я міг бачити в темряві, розпізнавати навіть найменші рухи, бачити деталі, яких люди не могли б помітити навіть вдень. Але тут, у цьому лісі, ніщо не працювало. Відчуття, що я не бачу нічого, що навколо мене тільки темрява, яка поглинає і не дає навіть шансу на орієнтацію.

Мене охоплювало відчуття страху, нікчемності. Я відчував себе звичайним, абсолютно звичайним, що жахливо для того, хто звик до своїх здібностей. Таке відчуття, ніби я став кимось іншим — слабким, беззахисним. Я був позбавлений всього, що робило мене вампіром. І це боліло.

"Не приємно відчувати себе нікчемним, чи не так?" — зловісно розсміявся демон, наче відчував мій внутрішній розлад. "Бачити та чути все як звичайна людина. Це ж жахливо".

Я не міг не погодитись з ним. Все, що я колись вважав своїм плюсом, ставало набридливим обмеженням. Всі мої сили здавалися просто ілюзією, бо зараз я не міг ними скористатися. Темрява заважала, і навіть мої найпотаємніші здібності не допомагали. Але він продовжував.

"Але звикай, адже нам доведеться тут блукати цілу вічність. Твої близькі не знайдуть способу порятунку. Хоча я сподіваюся, що ми справді зможемо вибратися звідси. Я вже згоден на всі твої умови", - сказав демон.

Ці слова пронизали мене гострим холодом. Якщо все, що казав демон, було правдою... тоді чи є хоч один шанс вибратися звідси? І чи зможуть мої друзі мене знайти, якщо навіть я не можу орієнтуватися тут? Це відчуття безвиході тільки додавало тривоги. А якби це було справді моє кінець? Кінець мого життя? Чи це просто ще один з численних кошмарів, що переслідують мене?

Але я не міг дозволити собі впасти в паніку. Так я би зовсім здався. Замість цього я намагався знайти якусь опору навіть у цій темряві, хоч і не розумів, як це зробити.

- Знаєш, принаймні я буду не сам, — я спробував посміхнутися, навіть незважаючи на все. – І це мене хоч трохи радує. Я не зійду з розуму остаточно.

"Справді?" — Демон відповів саркастично. –"Тобі дійсно краще бути з нами, а не з твоїми близькими? Але я розумію. Це правда, що твої друзі далеко, а от я ось тут, поруч. І інколи навіть буваю корисним", – він звучав майже задоволено.

– Мені справді шкода, що в нас не вийшло раніше нормально подружитися, - визнав я. – Можливо ми би навіть знайшли разом якийсь нормальний спосіб для того, аби тебе звільнити.

"Дякую за комплімент", — демон знову засміявся. – "Але способу немає. Це могла зробити лише твоя матір, проте вона мертва. До того ж я вже звик до нашого спільного існування".

Його слова вразили мене. Способу немає? Тільки моя мати могла б звільнити його, і тепер її не було. І це я, разом з ним, мусив залишитись тут вічно. Як би не було важко це усвідомлювати, я не міг просто здатися. Мені треба було знайти шлях вибратися. Щось повинно було відкритися.

Але раптом я помітив дещо дивне. Голова почала кружляти. Це було дуже не характерно для мене. У вампірів не буває проблем зі здоров'ям. Ми сильні, витривалі. Якщо і є проблема, то це магічне вигорання, але я ж не втратив магію. А тут, в темряві, я почувався наче звичайною людиною, без сил, без здатності контролювати себе.

Я почав втрачати свідомість. Що відбувається? Це був не просто шок. Це відчуття падіння в безодню, немов я остаточно втрачаю зв'язок з реальністю. Що я зробив не так? Тепер я відчував, що більше немає шансів. Невже це кінець?