Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Алія стояла на порозі, обхопивши себе руками, ніби намагаючись стримати те, що виривалося з грудей. Сльози вже текли вільно по її щоках.

— Карім, я прошу… поїдь. Мені треба все обдумати. Я не можу зараз… не так…

Її голос був тихим, надломленим, як шелест опалого листя. Вона не дивилась йому в очі — не могла. В ній усе тріщало, мов скло під ногами.

Карім мовчав. Його груди важко здіймалися, щелепа стиснута, а очі палахкотіли болем і гнівом.

— Вона має знати, хто її батько, — прохрипів він. — Я не дам тобі сховати її від мене. Більше ніколи.

— Дай мені час… — прошепотіла Алія.

— Час? — його голос потемнів. — Я вже втратив п’ять років!

Він ще мить дивився на неї, ніби сподіваючись, що вона передумає. Але вона мовчала, лише витирала сльози й не піднімала погляду.

Карім різко розвернувся, важко відчинив двері своєї машини й сів за кермо. Мотор загуркотів, і за кілька секунд він зник у темряві вулиці.

Алія зачинила двері, спиною притулилася до них і повільно опустилась на підлогу. У грудях — пустка. У серці — буря.

Алія сиділа на краєчку ліжка, тримаючи чашку холодного чаю. Ніч була безсонною. Її роздирали сумніви, страх і крихка надія. Від усього, що сталося, серце стискалося, але вона знала — далі мовчати не можна.

З кімнати почулося тихе позіхання й маленькі кроки. Айша сонно потерла очі й підійшла до мами.

— Мамо, чому ти не спиш?

Алія поставила чашку й обійняла доньку.

— Донечко… — її голос тремтів. — Я хочу тобі щось сказати. Дуже важливе.

Айша сіла на коліна матері, обіймаючи її за шию.

— У кожної дитини є тато, — почала Алія, ледве стримуючи сльози. — І в тебе він є теж...

Дівчинка насторожено подивилася на маму.

— І де він?.. Чому я його не бачила?

— Бо… — Алія глибоко вдихнула. — Бо я боялася. Боялася, що він не захоче тебе бачити. Боялася знову втратити…

Сльози скотилися по її щоках, і маленька рука доньки обережно стерла одну з них.

— Але тепер я знаю, що він хоче. Він дізнався. І... він хоче тебе побачити.

— Він мій тато? — прошепотіла Айша. — Мій справжній тато?

Алія кивнула. Її душа розривалася — від болю, радості, страху й любові водночас.

— Ти згодна з ним зустрітись?

Айша на мить замислилась, а тоді з щирою дитячою прямотою сказала:

— Якщо він мене любить… я дуже хочу.

Алія не витримала. Вона обійняла доньку й заплакала вголос.
— Ти така мудра, така добра… Я тебе дуже люблю, Айшо.

Після кількох спроб вона нарешті набрала номер Каріма. Він підняв майже одразу.

— Алло?

Її голос тремтів.

— Вона… хоче з тобою зустрітись. Сьогодні. В парку. О 17:00.

Кілька секунд тиші. Потім глибокий, майже зламаний голос:

— Я приїду. Дякую тобі… за це.

У цих словах було більше, ніж просто вдячність. Було каяття, біль і… любов, яка ще не згасла.