Читати книгу - "Колекціонер"

А проте. Цього вечора Калібан спустився до мене пізно.

— Де ти був? — крикнула я йому.

Він лише мовчки здивовано подивився на мене. А я сказала:

— Мені здалося, тебе так довго не було.

Нісенітниця. Я хотіла, щоб він прийшов. Я часто хочу, щоб він прийшов. Ось так мені самотньо.

10 листопада

Цього вечора ми посперечалися щодо грошей. Я казала, що йому б краще більшу частину комусь віддати. Намагалася зробити, щоб йому стало соромно, що він нікому нічого не дав. Але він ні в що не вірить. І це його серйозна проблема. Як той мужичок на Гемпстеді, він не довіряє, що люди збирають гроші на якусь мету і потім справді на неї використовують. Вважає всіх негідниками, що кожен хоче лише нагарбати для себе.

Від того, що я переконую, що ці гроші підуть на гідну мету, — ніякої користі. Він запитує: «А ти звідки знаєш?» І, звичайно, я не можу йому нічого довести. Кажу тільки, що переконана: гроші неодмінно підуть на те, що треба. А він лише посміхається, ніби я занадто наївна, щоб мати хоч якусь рацію.

Я дорікнула йому (не дуже сердито), що він не відіслав чек до фонду руху проти атомної бомби. Поцікавилася, де ж касовий чек. Він відповів, що переказав анонімно і не залишив своєї адреси. Я ледь не сказала йому, що обов’язково це перевірю, коли звільнюся, але стрималася. Щоб не створювати йому додаткової підстави не відпускати мене. Він почервонів, я переконана, що він збрехав, так само як збрехав щодо листа до Т і М.

Це не брак щедрості — це, власне, скнарість. При цьому (попри абсурдність самої ситуації) він до мене щедрий. Витрачає на мене сотні фунтів. Він би задушив мене добротою. Оцими шоколадками, цигарками, їжею, квітами. Одного вечора цими днями я сказала, що хотіла б якихось французьких парфумів, — це була просто примха, але ця кімната пропахла дезінфекцією й освіжувачем повітря. Я достатньо миюсь, але все одно не почуваюся чистою. І додала: «Коли б я змогла піти, понюхати різні парфуми і вибрати, що мені найбільше подобається…» Сьогодні вранці він приніс чотирнадцять (!) різних пляшечок. Облазив усі крамниці. Це шаленство якесь. Сорок фунтів усе разом. Живу, наче в казках «Тисячі й однієї ночі». Улюблена дружина султана. Але єдиний аромат, якого справді хочеться, — це свобода.

Якби я могла поставити перед ним голодну дитину, нагодувала її, давала йому подивитися, що вона добре підростає, то він, напевне, гроші на це дав би. Але все, крім того, за що він сам платить і сам бачить, для нього підозріле. Він не вірить у жоден світ, крім того, в якому живе і який бачить. Це він — в’язень у тюрмі власного осоружного вузького теперішнього світу.

12 листопада

Передостання ніч. Я навіть не наважувалася подумати про неї, про те, що не втечу. Я останнім часом частенько йому нагадувала. Але тепер у мене таке відчуття, що було б краще, щоб це нагадування захопило його більш-менш зненацька. Сьогодні я вирішила організувати завтра ввечері невелику прощальну вечірку. Скажу, що тепер ставлюся до нього по-новому, хочу з ним дружити й опікати його в Лондоні.

Це не буде аж такою повною брехнею, я відчуваю якусь не до кінця зрозумілу відповідальність за нього. Мені так часто він огидний, думається, що він і має мені весь час бути огидним. Але це не так. Жаль переважує, і я по-справжньому хочу йому допомогти. Думаю, з якими людьми я його познайомлю. Він міг би піти до знайомого психіатра Кароліни. Я б, як Емма, його оженила, і то з кращим результатом. З якою-небудь маленькою Гарріет Сміт,[32] з якою він би спокійно був сіреньким, але притомним і щасливим.

Розумію, що маю не зламатися, якщо він мене не звільнить. Я сказала собі: один шанс із тисячі, що він дотримає слова.

Але він мусить дотримати слова.

Дж. П.

Я не бачила його два місяці, навіть більше. Подорожувала Францією, Іспанією, а потім побула вдома. (Я й намагалася з ним зустрітися двічі, але у вересні його не було.) Надіслав листівку у відповідь на мої листи. І все.

Я телефонувала йому, питала, чи можна зайти в гості першого ж вечора, коли знову приїхала до Кароліни. Він сказав, що краще завтра, там у нього хтось був.

Здається, він був радий мене бачити. Я намагалася вдати, ніби зовсім не доклала зусиль, щоб виглядати гарно.

Я розповіла йому все про Францію та Іспанію, про Ґойю, Альбі і все інше. Про Пірса. А він слухав, не розповідав, що саме він робив, а потім показав мені дещо з того, що зробив на Гебридах. І мені стало соромно. Бо ми нічого особливого не зробили, ми надто були зайняті загорянням (лінощі обсіли) і розгляданням великих картин, а самі майже не малювали.

Я сказала (проговоривши без перерви з добру годину):

— Я забагато говорю.

Він відповів:

— Нічого страшного.

Він відчищав кислотою іржу з давньої залізяки. Вона йому трапилася в Единбурзі у крамничці старожитностей, і він аж звідти її привіз. Ця річ являла собою щось на кшталт великого коліщати з химерними затупленими зубцями; він думав, що це може бути деталь старого церковного дзиґаря. Усередині колеса були ніби спиці, тонко, елегантно прорізані. Воно було дуже красиве.

Якийсь час ми мовчали, я сперлася на його стіл, дивлячись, як він чистить колесо. Тоді він сказав:

— Я за тобою скучав.

Я озвалась:

— Не може бути.

Він додав:

— Ти мене схвилювала.

Я промовила (хід конем на його пішака):

— Ти бачив Антуанетту?

Він відповів:

— Ні. Я думав, що говорив, що вигнав її втришия, — він глянув убік. Щось у ньому є від ящірки. — Ти досі шокована? — я похитала головою.

— Мене пробачено?

Я одказала, що тут нема чого пробачати.

Він продовжив:

— Я на Гебридах весь час про тебе згадував. Хотів тобі всяке показати.

А я зізналася, що хотіла, щоб він був з нами в Іспанії.

Він тим часом тер шкуркою