Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— Сучий виблядок, — промовила вона.

Уже з рукою на клямці вона трохи затрималась, задивившись на побиту жінку з широко розплющеними очима у забризканому водою металевому дзеркалі понад рукомийником. А потім уже вийшла.

— 15 —

Їй відкрилося, що користування телефоном-автоматом у ці модерні часи стало на диво складним, навіть якщо в пам’яті у тебе зберігається номер твоєї телефонної картки. Перший апарат, котрий вона випробувала, працював тільки в один бік; вона могла чути операторку довідкової служби, натомість операторка довідкової служби її не чула, тож і перервала, як вони це роблять у таких випадках, зв’язок. Інший телефон висів косо на шлакоблочній стіні — це не надихало, — проте він працював. У ньому безперервно щось дражливо гуло, але зараз вони з операторкою принаймні могли спілкуватися. От тільки в Тесс не було ні олівця, ні ручки. У сумочці вона тримала деякі пишучі знаряддя, та звісно ж, сумочка пропала.

— А ви не можете мене просто з’єднати? — спитала вона в операторки.

— Ні, мем, ви мусите самі набрати номер, щоб активувати вашу кредитну картку.

Операторка говорила тоном людини, котра пояснює щось очевидне тупій дитині. Тесс це не розсердило, вона й почувалася, немов якась тупа дитина. Раптом вона усвідомила, що стоїть біля геть брудної стіни. І попрохала операторку продиктувати їй номер, а коли та це зробила, Тесс записала його по пилюці пальцем.

Не встигла вона почати набирати цифри, як на стоянку заїхав якийсь пікап. Серце стрибнуло їй в горло з такою беззастережною, акробатичною невимушеністю, що, коли двійко хлопців у шкільних піджаках, сміючись, вилізли з машини й заскочили до крамнички, вона зраділа, що воно там застрягло. Воно заблокувало той крик, котрий в іншому випадку напевне звідти б вирвався.

Вона відчула, що від неї намагається втекти світ, і на мить вперлася головою в стіну, хапаючи ротом повітря. Заплющила очі. Побачила велетня, що громадиться над нею, руки в кишенях, і знову розплющила очі. Набрала записаний на стінній пилюці номер.

Вона зібралася з душевними силами, готова почути голос автовідповідача або знудженого диспетчера, котрий повідомить їй, що вільних машин у них зараз нема, звісно ж, бо звідки їм взятися у вечір п’ятниці, а чи ви народилися такою тупою, леді, чи вас так виховали? Але їй відповіли вже після другого гудка, заговорила цілком по-діловому жінка, котра назвалася Ендрією. Вона вислухала Тесс і сказала, що вони зараз же пошлють їй машину, з водієм на ім’я Мануель. Авжеж, вона точно знає звідки телефонує Тесс, бо вони регулярно надсилають автомобілі до «Стаґґер-Інн».

— Гаразд, але я не там, — уточнила Тесс. — Я на перехресті, десь за півмилі від...

— Так, мем, я зрозуміла, — перебила її Ендрія. — Це «Заправся & мчи». Іноді ми також возимо й звідти. Люди часто воліють прогулятися трохи пішки, коли трохи забагато вип’ють, а потім вже телефонують до нас. Це забере приблизно хвилин сорок п’ять, можливо, годину.

— Добре, — погодилася Тесс. Сльози знову заструменіли по її обличчю. Цього разу сльози вдячності, хоча вона наказувала собі не розслаблятися, бо надії героїнь подібних до її історій часто виявляються фальшивими. — Це дуже добре. Я буду за рогом тієї стіни, де телефони-автомати. Я виглядатиму.

«Зараз вона спитає в мене, чи не випила я забагато зайвого. Бо, мабуть, голос у мене якраз той самий».

Але Ендрія лише захотіла взнати, платитиме вона готівкою чи кредиткою.

— «Амерікен Експрес», я мушу бути у вашому комп’ютері.

— Так, мем, ви тут є. Дякую за дзвінок до «Роял Лімузин», де до кожного клієнта ставляться, як до особи королівського роду.

Ендрія відімкнулася раніше, ніж Тесс встигла промовити свої слова подяки.

Вона почала відвертатися від телефону, і тут раптом якийсь чоловік — він, це він — вибіг з-за рогу крамниці, прямуючи просто на неї. Цього разу ніяких шансів закричати вона не мала; її паралізувало жахом.

То був один з тих підлітків. Він проминув Тесс, навіть не поглянувши на неї, і рвонув ліворуч, до чоловічого туалету. Бахнули двері. За мить вона почула оптимістичний, ледь не конячий звук, юнак почав полегшувати свій надзвичайно здоровий сечовий міхур.

Тесс пройшла повз стіну будівлі, завернула за ріг. Там вона й стала біля смердючого сміттєвого контейнера («Ні, — подумала вона, — я не стою тут, я чатую»), чекаю, поки юнак закінчить і піде геть. Коли він пішов, вона повернулася до телефонів, щоб звідти спостерігати за дорогою. Незважаючи на чимало болючих місць на її тілі, шлунок у неї бурчав від голоду. Обід і вечерю вона пропустила, була надто зайнята, поки її ґвалтували і мало не вбили, де там було їй щось їсти. Вона б зараз зраділа будь-яким наїдкам з тих, що їх продають у закладах на кшталт цього — навіть ті підозрілі, дикого жовтого кольору крекери з арахісовим маслом ковтала б, як смаколики, — але не мала грошей. Та хоч би й мала, вона б туди не увійшла. Знає вона, яке освітлення там, у цих придорожніх «Заправся & мчи», оті їхні безсердечні флуоресцентні лампи, що навіть здоровим людям надають такого вигляду, ніби вони страждають на рак підшлункової залози. Людина з-за прилавка погляне на її щоки в саднах і лоб, на її зламаний ніс і напухлі губи, і не скаже нічого, але Тесс побачить, як розширяться очі того продавця або продавчині. І можливо, його чи її короткий, швидко вгамований пересмик губ. Тому що, будьмо чесними, людям побита жінка часто здається смішною. Особливо у п’ятничний вечір.

«Хто це наїхав на вас, леді, що ви такого зробили, щоб на таке заслужити? Ви наштовхнулись на щось після того, як котрийсь парубок марно витратив на вас свій нас?»

Це привело їй на пам’ять старий анекдот, який вона десь колись чула: «Чому в Америці щороку нараховують триста тисяч побитих жінок? Бо вони... курви... неслухняні».

— Не зважаймо, — прошепотіла вона. — Поїм