Читати книгу - "Нетопир"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Прикритися! — З цими словами охоронець увімкнув світло.
Гільйотина, як примадонна у спочивальні, здіймалася посеред кімнати під покривалом.
— Прикритися?
— А, місцевий жарт. Ми так кричимо в Сент-Джордж, коли входимо до темної к-кімнати. М-гу.
— Чому? — Харрі підняв край покривала і побачив ніж гільйотини.
— Та так. Давня історія. Сталася в сімдесятих. Д-директором тоді був Альбер Моссо, бельгієць. Занадто, м-мабуть, енергійний, але нам він подобався — с-справжній театрал, bless his soul.[86] Звісно, говорять, актори — гультяї і з-зальотники, і можливо, це так і є. Я п-просто кажу, як воно було. У нас тоді працював один відомий і гарненький актор, н-не називатиму імені, т-так ось він був з-зальотник ще той. Жінки від нього непритомніли, а чоловіки згорали від ревнощів. Іноді ми влаштовували в театрі екскурсії. І одного разу до нас прийшли школярі. З-заходять вони до реквізиторської, екскурсовод умикає світло, а ця свиня на дивані «рококо» із «Скляного звіринцю» Теннессі Вільямса жарить б-буфетницю. Звичайно, екскурсовод міг врятувати ситуацію, бо той відомий актор — не називатиму імені — лежав до нього спиною. Але екскурсовод цей був шмаркач, який сам мріяв коли-небудь стати актором. І, як більшість театралів, був самовпевненим дурнем. І тому, хоча бачив він погано, окулярів не носив. Коротше, він не розгледів, що твориться на дивані «рококо», і думав, що всі бажають послухати його цікаву л-лекцію. І коли він почав розповідати про Теннессі Вільямса, наш з-зальотник матюкнувся, але обличчя не показав. Лише волохатий зад. Але екскурсовод упізнав г-голос і каже: «Тут сам Брюс Лізлінґтон?» — Охоронець закусив губу. — Ой.
Харрі розсміявся і, здійнявши руки догори, запевнив:
— Усе гаразд, ім’я я вже забув.
— Ну так от. Н-наступного дня збирає всіх Моссо. Розповідає коротко, що сталося і наскільки це серйозно. «М-ми, — каже, — такої слави собі дозволити не можемо. Тому, на жаль, треба негайно заборонити подібні е-е-екскурсії».
Регіт охоронця відлунням прокотився кімнатою. Харрі теж посміхнувся. Лише відпочиваюча примадонна із сталі й дерева погордливо мовчала.
— Тоді зрозуміло, чому ви скомандували прикритися. А що той нещасний екскурсовод? Став актором?
— На лихо д-для нього і на щастя д-для сцени — ні. Але з театру він не пішов. Зараз працює освітлювачем. Д-до речі, я забув, ви ж його бачили.
Харрі непомітно принюхався. Під ногами дзвякнули ланцюги. Як жарко!
— Так. Так, точно. Адже він тепер носить контактні лінзи?
— Ні. Він каже, к-краще, коли він бачить сцену нечітко. К-каже, що тоді бачить цілісну картину, а не якісь деталі. Дуже дивний х-хлопець.
— Дуже дивний, — підтвердив Харрі.
16
Мертві кенгуру, перука і похорон
Через кілька років Кристина повернулася в Осло. Від друзів Харрі знав, що вона привезла з собою дволітню дівчинку, але англієць залишився в Лондоні. І якось увечері він побачив її в «Сардинах». Підійшов ближче й помітив, як сильно вона змінилася. Шкіра зблякла, безживне волосся розпатлане. Побачивши Харрі, вона посміхнулася якось перелякано. Він привітався з К’яртаном, «музикантом», з яким, здається, зустрічався й раніше. Вона базікала про дурниці, нервово і поквапливо, не дозволяючи Харрі поставити їй запитання, які, вона знала, у нього були. Потім вона заговорила про плани на майбутнє, але в очах її вже не було колишнього блиску, вона не жестикулювала швидко, як раніше, рухи стали повільними і млявими.
Здається, у цю мить вона заплакала, але Харрі був такий п’яний, що достеменно вже не пам’ятав.
К’яртан пішов і повернувся знову, прошепотів щось на вухо Кристині і, вивільняючись з її обіймів, поблажливо посміхнувся Харрі. Потім усі пішли, і Харрі з Кристиною залишилися в порожньому барі самі, серед сигаретних пачок і розбитих склянок, і просиділи до закриття. Не можна сказати напевно, хто кого дотягнув до дверей і хто запропонував поїхати в готель, але так чи інакше, вони опинилися в «Савойї», де, спустошивши міні-бар, доповзли до ліжка. Харрі зробив відчайдушну спробу злягтися, але було пізно. Вже пізно. Кристина лежала, зарившись обличчям у подушку, і ридма ридала. Прокинувшись, Харрі шмигнув геть з номера і на таксі дістався до «Посткафе», яке відчинялося на годину раніше за інші забігайлівки. І, сидячи там, він зрозумів, як було пізно.
— Алло?
— Вибач, що так пізно телефоную, Леб’є. Це Харрі Ховлі.
— Ховлі? Що сталося? Котра зараз година в Норвегії?
— Не знаю. Слухай, я не в Норвегії. Дурниця вийшла з літаком.
— Що ще?
— Він мене не дочекався, скажімо так. А поміняти квиток не так і просто. Ти мені повинен де в чому допомогти.
— Викладай.
— Зустрінемося біля квартири Отто Рехтнаґеля. Прихопи із собою відмички або, якщо ти з ними не в ладах, — лом.
— Гаразд. А в чому річ?
— Усе дорогою. Appreciate it, mate.[87]
— Все одно не спалося…
— Алло?
— Доктор Енґельзон? Я з приводу трупа, мене звуть…
— Та мені плювати, як вас звуть! Година… третя година ночі, запитайте лікаря Хансона, у нього сьогодні чергування. На добраніч.
— Погано чути? Я сказав, на доб…
— Це Ховлі. Не кидайте слухавку, будь ласка.
— Той самий Ховлі?
— Радий, що ви мене запам’ятали, докторе. У квартирі, де знайшли тіло Ендрю Кенсинґтона, я виявив дещо цікаве. Мені потрібно поглянути на нього, тобто на його одяг. Він же залишився у вас?
— Так, але…
— За півгодини зустрінемося в моргу.
— Дорогий містере Ховлі, але я насправді не…
— Не примушуйте мене повторювати, докторе. Виключення з асоціації лікарів, позови від родичів, газетні статті… говорити далі?
— Все одно я не встигну за півгодини.
— Зараз на вулицях пробок немає, докторе. Гадаю, ви встигнете.
Маккормак увійшов до кабінету, зачинив двері і став коло вікна. Всю ніч ішов дощ — літня погода в Сіднеї, як завжди, була мінлива. Маккормаку було за шістдесят, він досяг того віку, коли поліцейські виходять на пенсію, і, як багато пенсіонерів, коли залишався в кімнаті наодинці, розмовляв сам із собою.
Зазвичай він кидав короткі буденні зауваження про речі, на які інші, на його думку, не звертали уваги.
— Сьогодні теж не розпогодиться? Ні, звичайно ж ні, — говорив він, злегка похитуючись на каблуках і поглядаючи на своє місце. Або:
— Сьогодні прийшов раніше за всіх. Так, так, так…
Він повісив піджак у шафу і раптом зауважив у кімнаті якесь ворушіння. Чоловік на дивані, якого він одразу не помітив, чортихався, намагаючись з лежачого положення перейти в сидяче.
— Ховлі? — здивувався Маккормак.
— Вибачте, сер. Я думав, нічого, якщо я тут задрімаю…
— Як ти тут опинився?
— Я так і не здав пропуск. Мене впустили. Ваш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нетопир», після закриття браузера.