Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Старе й мале, дівчата й хлопці,

Покинули село, спішать на луки —

Солодке хвилювання їх жене.

Вільям Соммервілл, «Полювання»

Від того дня до кінця квітня погода була мінлива. Часом у долину закрадався подих весняного повітря, вкупі з життєдайним сонячним теплом намагаючись пробудити поснулі соки. Але наступного дня над озером пролітав пронизливий північний вітер і знищував на своєму шляху все те, чого зуміли досягти його ніжні суперники. Кінець кінцем сніг, однак, розтанув і зазеленіли вруна пшениці на полях, поцяткованих чорними пнями — рештками могутніх колись лісових велетнів. Де було можна застосувати плуг, люди розорювали нові ділянки, й над кленовими гаями більш не в'юнилися димки від багать цукроварів. Озеро вже не блищало гладенькою крижаною поверхнею, але темний ніздрюватий лід ще вкривав його води. Величезні зграї диких гусей тяглися з півдня, кружляли над озером, шукаючи, де б спочити на чистій воді, й, не знайшовши, летіли далі на північ, сповнюючи повітря тужними безладними криками, ніби нарікали, що природа така забарна.

Протягом тижня озером Отсего неподільно володіла пара орлів. Вони влаштувалися посередині крижаного поля й пильно охороняли свої володіння. Зграї перелітних птахів не наважувалися летіти над озером і звертали до горбів, під захист лісу, а орли зневажливо дивилися на них, підвівши білі лисі голови. Але зрештою і ці повелителі пташиного світу були позбавлені своїх володінь. Там, де в озеро впадав потічок, утворилась велика ополонка, і південні теплі вітри, що тепер вільно гуляли по долині, зробили свою справу: край крижаного поля відколовся від берега, воно повільно рушило на північ і після тривалої боротьби з хвилями й вітром тріснуло, розсипавшись на окремі крижини, що попливли за течією. Коли останній шмат льоду щез удалині, орли піднялись до хмар, а на воді затанцювали веселі білі баранці, ніби святкуючи визволення з полону, який тривав довгі п'ять місяців.

Наступного ранку Елізабет прокинулася від веселого щебетання ластівок, які сварилися навколо годівниць, припасованих над її вікном, і ч вигуків Річарда, бадьорих і життєрадісних, як голоси весни:

— Вставайте, вставайте, прекрасна моя леді! Над озером кружляють чайки, а в небі — сила-силенна голубів: вони не лишили навіть шпарини, крізь яку могло б проглянути сонце! Прокидайтеся, прокидайтеся, ледарки! Бенджамін уже приготував зброю, і ми чекаємо лише вас, от поснідаємо і — в гори, полювати голубів!

Як було не скоритися тому натхненному закликові? Через кілька хвилин міс Темпл з подругою спустилися до вітальні, де Бенджамін узимку так ревно підтримував тепло. Чоловіки, одягнені в мисливські костюми, з нетерпінням очікували сніданку. Джонс раз у раз підбігав до південних дверей і завзято кричав:

— Дивись, кузино Бесс! Дивись, Дюку, — з півдня летять голуби! їх щомить більше й більше! Така хмара, що й краю не видно! Та тут вистачило б харчів для Ксерксового війська на цілий місяць, а пуху — на перини для всієї округи! Ксеркс, містере Едвардс, це грецький цар, який… Ні, він, здається, був чи то турок, чи то перс і хотів спустошити Грецію достоту, як це ненажерливе птаство нищитиме нашу пшеницю, коли повертатиметься восени. Швидше, швидше! Бесс, — мені аж кортить всипати їм бобу!

Очевидно, таке саме бажання охопило й Мармедюка та Едвардса, бо й справді, видовище для мисливця було надто звабливе. Отож, похапцем поснідавши, чоловіки поспішили з дому.

Якщо небо кишіло голубами, то селище кишіло чоловіками, жінками й дітлахами. Кожен тяг, що тільки мав з вогнепальної зброї: від французької рушниці для полювання на качок з довжелезною, у шість футів, цівкою до звичайного кавалерійського пістоля. А дітлашня озброїлася луками, зробленими з молодого горіхового дерева, й самострілами, виготовленими на кшталт старовинних арбалетів.

Рух і галас у селищі, очевидно, сполохали птахів; вони збочили до гір і тепер хмарою летіли кудись понад схилами, дивуючи людей незвичайною швидкістю польоту й своєю неймовірною кількістю.

Ми вже казали, що схилом гори аж до берегів Саскуеханни тяглася дорога, обабіч якої були поруби, — тут працювали ще перші поселенці. На тих порубах, а також на вузькій стежині, що в'юнилася по східному схилові, розташувалися стрільці, й через кілька хвилин почалося полювання.

Серед мисливців вирізнялася довга худа постать Шкіряної Панчохи з рушницею на плечі, а біля старого мисливця крутилися його собаки, обнюхували поранених та вбитих птахів і тулилися до ніг господаря, немов разом з ним обурюючись цим хижацьким, негідним побоїщем.

Надлітали нові й нові зграї голубів, відкидаючи на поле тінь, наче хмари, і постріли лунали один за одним. Перелякане птаство, марно намагаючись утекти від небезпеки, здіймалося високо в небо, але й туди досягали кулі мисливців, що стояли на горі. Зграї летіли так низько, птахів було так багато, що в них пускали стріли, кидали каміння, а дехто просто збивав їх довгими жердинами.

А Джонс тим часом, нехтуючи такими примітивними способами нищення, з допомогою Бенджаміна готувався до набагато серйознішої атаки. Після війни на території штату Нью-Йорк лишилося чимало всякої зброї. Ще на початку заселення Темплтона тут знайшли старовинний фальконет — невеличку гарматку. Мабуть, її полишили білі після одного з своїх наскоків на поселення індіанців. Гарматку очистили від іржі й поставили на колеса. Користувалися нею для відзначення різних урочистих подій. Четвертого липня[62] в горах відлунювали її постріли, і навіть капітан Голлістер, цей загальновизнаний авторитет у військовій справі, вважав, що гарматка, хоч і мала й древня, а для салютів цілком годиться. Правда, вона стала трохи не та після своєї тривалої служби, але тепер Річард покладав на неї великі надії. З допомогою коняки гарматку притягли на галяву, яка, на думку шерифа, найкраще підходила для установки батареї, і містер Помпа взявся її заряджати: забив у жерло кілька фунтів пороху та качиного дробу й оголосив, що батарея до бою готова.

Поява фальконета привабила численних глядачів, здебільшого дітлашню, що сповнила повітря захопленими вигуками. Жерло гарматки спрямували в небо, Річард узяв обценьками жарину й сів на пеньок, наготувавшись терпляче ждати, аж поки з'явиться зграя, варта його уваги.

Голубів було так багато, що стрілянина відігнала лише невеликі зграйки від тих нескінченних хмар птахів, що, як і досі, летіли над долиною. Здавалося, тут зібралось усе пташине плем'я. Ніхто не підбирав голубів, безліч їх валялось на галявах, і можна було подумати, що всю землю вкрили тріпотливі жертви.

Шкіряна Панчоха мовчки, але засмучено дивився на все це. Він ніяк не виявляв своїх почуттів, аж поки вздрів, що для полювання котять гарматку.

— Ось що виходить, коли вільний край заселяють люди! —