Читати книгу - "На краю Ойкумени"

Вождь говорив про те, що далі на схід і на південь від тих місць, де жили у гостинного народу колишні раби, за болотами й горами лежать прісні моря. Вони такі величезні, що по них можна плавати тільки на особливих човнах, і для того, щоб пересікти прісне море, потрібно кілька днів. Ці прісні моря[111] тягнуться одне за одним у напрямі на південь, оточені горами, що вивергають дим, полум'я та вогненні ріки. Але за морями знову йде суша — високі плоскогір'я, заселені численними тваринами, а справжній край землі — берег нескінченного моря— лежить на сході за смугою боліт.

На плоскогір'ях стоять не дуже далеко одна від одної дві велетенські сліпучобілі гори,[112] красу яких не може уявити собі людина, що не бачила їх.

Дрімучі ліси оточують ці гори, в лісах живуть дикі люди і таємничі звірі рідкісної стародавньої породи, описати які неможливо. Володарі слонів бачили ущелини, закидані величезними кістками впереміж з рештками людей і уламками їх кам'яної зброї. Дикі кабани, на зріст як носороги, іноді траплялися в заростях поблизу північної білої гори, а одного разу бачили там тварину не меншу за слона, тільки ще важчу, з двома рогами, що стриміли поряд на кінці морди.

На прісних морях живуть люди в плавучих селищах,[113] вони для ворога невразливі і самі нікого не щадять.

Пандіон спитав вождя, як далеко простягається на південь земля Африки і чи вірно те, що там сонце знову спускається нижче.

Старик зворушився. Виявилося, що він сам був начальником у великому поході на південь, коли йому не минуло ще сорока років.

Вони йшли на двадцяти добірних слонах по золото і дорогоцінну траву тамтешніх степів, яка повертає сили старим і хворим.

За великою рікою,[114] що тече з заходу на схід, де гримлять велетенські водопади і в стовпах водяних бризок завжди видно райдугу, простягається неозорий степ голубих трав.[115] По краях степу, вздовж моря, на заході і на сході ростуть могутні дерева, листя яких начебто зроблене з полірованого металу і виблискує на сонці, як мільйони дзеркал.[116]

Колір трави і листя на далекому півдні не зелений, а сірий, голубий або сизий, що надає місцевості чужого й холодного вигляду. І справді, чим далі на південь, тим стає все холодніше. Час, коли там настають дощі, в період нашої засухи, дуже холодний для людей півночі.

Старик розповів Пандіону про незвичайне срібне дерево, що росте далеко на півдні, в гірських ущелинах. Це дерево заввишки до тридцяти ліктів, з тонкою, поперечно зморшкуватою корою, густими гілками, вкритими блискучим, як срібло, і м'яким, мов пух, листям, надзвичайно чарівне.

Неродючі кам'янисті гори здіймаються величезними ліловими баштами і прямовисними стінами, а попід горами туляться коряві дерева, що вкриваються великими пучками яскравочервоних квітів.

По неродючих місцях степу і на розсипах скель ростуть потворні кущі і низькі дерева.[117] М'ясисті листки, наповнені отруйним соком, сидять, як розчепірені пальці, на самих кінцях попарно розгалужених гілок, що тягнуться просто в небо. В інших таке саме листя, червонуватого кольору, загинається донизу й утворює густу шапку на кінці кривого стовбура, без гілок, в чотири лікті заввишки.

Коло рік і на узліссях трапляються руїни старовинних будівель, змурованих з величезних обтесаних каменів, очевидно, могутнім і вмілим народом. Проте зараз ніхто не живе біля руїн, тільки страшні дикі собаки виють у них при світлі місяця. По степу бродять кочовики-скотарі або бідні мисливці. Ще далі на південь живуть народи з сірою світлою шкірою,[118] які мають незліченні стада биків, але туди не заходив загін володарів слонів.

Пандіон і Кідого жадібно слухали вождя. Повість про голубий південний степ здавалася казкою, вплетеною в дійсність, але голос старика звучав переконливо, очі в нього збуджено блищали, він часто дивився вдалину, і Пандіону здавалося, що старик бачив перед собою картини, які збереглися в його пам'яті.

Раптом вождь обірвав розмову.

— Ти перестав працювати, — посміхнувся він. — Тоді мені доведеться сидіти перед тобою ще багато днів!

Пандіон почав квапитись, та це, мабуть, було непотрібно: молодий скульптор відчував, що бюст старого вождя вдався йому, як ні одна річ раніше. Майстерність зріла в ньому непомітно й поступово, незважаючи на всі випробування, яких зазнав він; величезний досвід і спостереження в Айгюптосі не минули марно.

На. третій день Пандіон кілька разів порівнював обличчя вождя із своєю глиняною моделлю.

— Готово! — сказав він, глибоко зітхнувши.

— Ти скінчив? — перепитав вождь і, побачивши, що скульптор ствердно кивнув головою, встав і підійшов до свого зображення.

Кідого захоплено дивився на витвір Пандіона, ледве стримуючись, щоб не похвалити.

Одноколірна глина набрала всіх характерних рис владного, розумного і суворого обличчя, з твердими, висунутими наперед щелепами, широким похилим лобом, важкими губами і роздутими ніздрями товстого носа.

Старий ватажок неголосно гукнув когось, обернувшись до свого будинку.

На його поклик з'явилася одна з жінок, молода, з безліччю дрібних косичок, підрізаних чубком над бровами. Вона подала старикові кругле дзеркало з полірованого срібла, зроблене явно десь на півночі, що невідомо як потрапило в цей закуток Африки.

Вождь підніс дзеркало в простягнутій руці до щоки статуї і зосереджено почав порівнювати своє відображення з витвором Пандіона.

Пандіон і Кідого чекали, що скаже старик. Довго мовчав вождь, нарешті він опустив дзеркало і тихо сказав:

. — Велика сила людське уміння… Ти, чужоземцю, володієш цією силою, як ніхто в нашій країні. Ти зробив мене кращим, ніж я є, — значить, ти думаєш про мене добре. Я відплачу тобі тим самим. Якої б ти хотів нагороди?

Кідого підштовхнув Пандіона, але молодий еллін відповів мудрому старикові словами, що, здавалося, виходили з самісінького серця:

— Ось я весь перед тобою. У мене нема нічого, крім списа, подарованого мені…— Пандіон запнувся і поривчасто закінчив: — І мені нічого не потрібно тут, у чужій для мене країні… Ще є у мене батьківщина — вона так далеко від мене, але це найбільше моє багатство. Допоможи мені повернутись туди!

Приборкувач слонів поклав руку на плече молодого елліна батьківським жестом:

— Мені хочеться ще поговорити з тобою, приходь завтра разом з твоїм другом. А зараз покінчимо справу. Я звелю нашим майстрам висушити глину