Читати книгу - "Грішниця"

Я накинула на плечі халатик, уважніше вдивляючись у це знайоме чоловіче обличчя. Він теж чоловік, у нього теж мають бути бажання. Чого ти хочеш, ковбою?

– Час підвищувати ціну. Якщо хочуть – будь ласка, тільки ті, кому по кишені.

Його очі загорілись, значить, знову вгадала. Ось так, він теж отримав свою цукерку. Хочеться гратися з папірцями? Хочеться, хочеться, і щоб побільше нулів.

– Це ти добре вигадала, мала.

– Тільки ось що, відсоток не піднімати, інакше – самодіяльність завершена. Скільки винна, стільки й відроблю – не більше й не менше.

Роман не чекав бунту. Він грізно зиркнув з-під брів і звично заніс кулак для удару, але опустив. Бити мене – вже дороге задоволення.

* * *

Лариса сиділа надворі і слухала, як ворушиться повітря. Воно ожило, наповнилося рухом та звуками. Тисячі живих істот прокинулись і заходилися танцювати від радості. Весна.

Шавко роздратовано спостерігав за нахабною мухою, що ось-ось норовила приземлитися прямо на ніс. Мало того, що порядний пес уже сидить по вуха в кульбабі, то ще й ці крилаті, неподобство. Кошеня зістрибнуло з ґанку й, швидко перебираючи маленькими лапками, опинилося прямо біля собачої будки, повело жовтими очицями й раптом підстрибнуло в повітря за мухою, однак ціль не спіймало, ще й приземлилося прямо на лапи дворовому псу. Шавко мотнув головою, щось прогарчав крізь зуби й заліз у будку. Чому це всім заманулося випробовувати його терпіння? Завели дрібноту, то й наглядайте за ним, гав. Лариса покликала малечу, і Рудя радо побіг до господині, терся біля ніг і знову ловив якихось жуків.

З будинку вийшла баба Марія, постояла поруч, вдихаючи в себе повітря, що ворушилось.

– Ну от, дасть Бог, скоро і бджоли загудуть, коли сади розпустяться. Піду я, провідаю сусіда.

Лариса пішла зі старенькою. На подвір’ї господарювала Марина. Побачивши делегацію, зраділа та оживилась.

– Як добре, що ви зайшли. Я тут уже геть розгубилась. Не знаю, де, що і як потрібно робити, а батько попросив баньку свою протопити, каже – застоялась, старенька.

– Нічого, дочко, це з усіма так, коли з міста сюди приїжджають, а потім, дивись, і немов завжди жили.

– Ой не знаю, я тут – як дитина безпомічна. Води нема гарячої, та й холодної з криниці не наносишся, дрова рубай, грубку топи. Що в ній відкривати, коли? Ще й їсти на плитці електричній години дві варити потрібно. Як ви тут усе встигаєте?

Марія Степанівна обійняла, посміхнулась.

– Встигаємо, дитино, ще й часу лишається – більше ніж у вас. Ану, Ларисо, проінструктуй.

Через три години всі справи були завершені, навіть обід на плиті парував, уже готовий. Дід Федір допитувався, як там його банька, то Марія Степанівна ледь не повела паритися старого, аби відчепився. Він довго визирав у вікно, потім заспокоївся й заснув біля нього. Марина кивнула на нього й посміхнулась:

– Боїться свій сад проґавити, навіть уночі визирає. Ще каже, що дім відписав, спадок, мовляв. Мені ж – аби жив. Нащо без нього це все?

Коли зайшла Ніна, привела в гості неспокій, посадила на стілець біля себе і ще трохи помовчала.

– Не виходить у мене в місті тому, все сюди тягне, у батьківську хату, а тут…

Марія Степанівна відірвалася від печі й присіла поруч.

– Ану, розповідай, дитино, що сталося.

Жінка тільки махнула рукою.

– Нічого. Батько об’явився, не сам – з тією… новою своєю. Заходжу, а вони в хаті, речі розкладають, якісь меблі із собою привезли. Жити збираються.

– Почекай, як жити?

– Ось так, жити. Начебто в жінки тієї, у місті, син оженився, онученята пішли, вона на пенсію вийшла, батько – теж. От і приїхали, аби молоді не заважати.

– Отак взяли та приїхали? А ти?

– Що я? Батько каже, що вже влаштована, бо з чоловіком у квартирі живу, от. А я, тітко Маріє, я навіть роботи тут не хочу лишати. Сергій нову знайшов, у магазині поруч із домом, а не можу себе пересилити, тисне на мене місто, на простір тягне, ось із ним на роботу їздити і збираюсь. Сергій лаяв, потім ніби погодився, щоб сюди назовсім, а тут… І голов не, як батько зміг після матері в цей дім… Та вона ж так за ці стіни хапалась, життя перекреслила мені, щоб він так просто… свою… свою нову привів?

Жінки приголомшено замовкли. От і маєш спадок.

Брудні сходи, недопалки цигарок та уривки чужих розмов. Я не палила, однак іноді виходила на майданчик просто так, щоб вийти у світ. Того разу біля вікна сиділа Таня, дівчина з кімнати поруч, і диміла в прямому та переносному сенсі.

– Бовдур. Старий бовдур. Покидьок та егоїст.

Я стала поруч, розганяючи димову завісу. Таня зраділа.

– Ні, ну ти тільки послухай, який дурень мій старий. Такого навіть я від нього не очікувала. Ти уявляєш, я тут гнию заживо, роздаючи себе наліво-направо, щоб бодай щось заробити. І для чого? Щоб ті кляті борги за квартиру виплатити, бо таточко вже років зо два взагалі ні за що не платив. Та ти б бачила ту квартиру. Стіни, і ті скоро падати почнуть, ремонт думала зробити – теж гроші потрібні. А він ні копійки, каже, під міст піду. Я б його зараз не під міст, а… І тут одружився, старий хрич, доки дочка тут… йому любові захотілось, падлюці. Знайшов собі зечку, Сєтку якусь. Вона дитину власну продала. Уявляєш? А він ще щось про любов! Та ну їх, придурків, заклинило в одному місці, що зробиш. Прикол не в тому. Ця батькова фіфа дім мала, не тут, правда, так вони його продали миленько, у мою квартиру перебрались і за два тижні пропили все, все до копійчини. Тепер батько заявляє, що його «дружина» житиме тут, навіть прописати погрожує. Ідіот! Вбила б своїми руками, задавила б гниду, обох. Наволоч.

Від цигаркового диму запаморочилось у голові. На підвіконні лежала порожня пачка, однак Тані від цього нітрохи не легшало. Лариса, похитуючись, зайшла до квартири.

– Що вислухала, спасибі. Радій, що в тебе такого таточка нема.

Я засміялася до себе. Нема, сестричко, зате є матуся. За що, цікаво, вона так рано звільнилась? За зразкову поведінку? Це ж треба, навіть у раю дістала. Що ж, світ тісний, місцями по швах розходиться. Як же їй вдалося будинок продати, коли там і батько, і я прописані? Дім із примарами. Скільки їх там?