Читати книгу - "Джури і підводний човен"

БЛАЗНІ

Помешкання коменданта стояло на головній площі Очакова. Звідсіля добре було видно море, і причал, і військовий корабель-галеру. Вона була така велика й важка, що навіть найбільші в цих місцях хвилі не в силі були розгойдати її.

Комендант фортеці Ібрагім-бек сидів з кальяном під причілком веранди і попахкував духмяним димом. Настрій у нього був пречудовий. Фортечні мури зростали на очах, довколишні степи нічим не загрожували, а вечорами капудан військової галери Селім-ага приходить у гості і вони з ним до пізньої ночі втішаються співами невільниць, розмовляють про державні справи і грають у кості. І вчора йому вдалося вперше виграти у капудана.

І, мабуть, саме вчорашній програш і змусив капудана прийти сьогодні не під вечір, як завжди, а ледь чи не по обіді. Проте вважалося за непристойне починати гру одразу, тож капудан і комендант сиділи в м’яких і податливих бавовняних кріслах-лежаках і вели неспішну бесіду. За їхніми спинами кілька невільниць старанно помахували віялами, відганяючи ґедзів та мух. На столику перед ними стояв срібний глечик з кумисом і малесенькі, в долоні сховаєш, чашечки духмяної кави.

Як капудан, так і Ібрагім-бек не надто любили дивитися в степ. Особливо зараз, наприкінці літа. Куди не кинь погляд — руді, вигорілі трави та пилюка. А от краєвид на море — то інша річ! Протягом дня воно може бути то темно-синє, то блакитне, то червонясте при заході сонця, то срібно-золотаве, коли сходить місяць. А три останні дні їхні погляди приваблював великий військовий корабель, званий галерою — краса і гордість Порти.

У них був привід для частування. Щойно Селім-ага вручив Ібрагім-бекові важенний кошіль з тринадцятьма тисячами алтинів для розрахунку з залогою і на продовження будівництва.

— То ти, шановний, кажеш, що тиждень тому мав честь бути гостем Менглі-Гірея, — мовив Ібрагім і кинув до рота шматок щербету. — Як він там?

Капудан зневажливо пересмикнув плечем.

— Ніяк не прийде до тями від облизня, що піймав узимку від київських урусів. Лютує на всіх і кожного. Нещодавно скарав на горло трьох невільників, що не встигли вчасно впасти перед ноги його коня. І це при тому, що кожен з них коштував чималих грошей. Та що йому якісь невільники! Перед самим відбуттям до тебе я довідався, що дивною смертю помер мій старий знайомий Менгиз, з древнього роду. Кажуть, навесні Менглі-Гірей посилав його до уруського черкаса Богдана.

— Чував про такого, — кивнув головою Ібрагім-бек. — Страшна людина той Глинський. Знає всі військові хитрощі татар і вміло з цього користає.

— Атож. Мої люди вивідали, що Менглі-Гірей передав з Менгизом тому Глинському листа, в якому пропонував мир і дружбу, і навіть поміч у тому випадку, коли черкасові закортить сісти на київський стіл. За умови, звісно, що Глинський визнає над собою зверхність священної Порти.

Очі Ібрагім-бека зацікавлено зблиснули.

— І що ж відповів той черкас?

— Відповів, що згоден на мир і дружбу, але тільки тоді, якщо Менглі-Гірей визнає зверхність великого князя Литовського.

Ібрагім-бек сердито пирхнув.

— За таке на палю посадити мало.

— А таки мало, — згодився Селім-ага. — А позаяк Менгиз, кажуть, з великою шанобою розповідав про черкаського старосту, то Менглі-Гіреєві сяйнуло в голову, що за цією шанобою криється змова проти нього самого. Та оскільки знатних людей на палю не саджають, то якогось ранку Менгиза знайшли із зашморгом на шиї. Та що ми все про інших говоримо! — схаменувся він. — Краще, шановний Ібрагіме, давай побалакаємо про нас з тобою.

— Та мені, дякувати Аллахові, жалітися нема на що, — пахнув димом з кальяна Ібрагім-бек. — Сам бачиш, фортеця майже готова. Це наш головний форпост не лише проти уруських кайсаків, як того хотів Менглі-Гірей, а й проти нього самого. Та про це він, мабуть, і не відає.

— Це так, — згодився Селім-ага, і обидва розсміялися. Кожна поважна людина в Порті знала, що в жилах кримського хана тече священна кров Чингізидів. А от же скарати його на горло — то все одно, що здійняти руку на самого Аллаха. Тож лишалося одне — стежити за норовливим Менглі-Гіреєм, мов за примхливою дитиною, і позбавляти його цяцьок, які можуть загрожувати безпеці Порти.

— І як він поставився до того, що в нього забрали Ачи-кале? — поцікавився Селім-ага. — Адже, якщо я не помиляюся, саме він почав будувати її проти урусів, аби ті з моря не напали на його кримське ханство.

— Саме він, — згодився Ібрагім-бек. — Та ми й не забирали її в нього. Ми просто намовили нащадків очаківських ханів, аби ті поскаржилися нам на те, що вбачають у будівництві цієї фортеці Менглі-Гіреєм посягання Криму на землі їхніх прадідів. А тоді вмовили самого ж Менглі-Гірея відступитися, щоб фортеця не стала причиною ворожнечі між однокрівцями. А вже протестувати проти того, що цю фортецю добудовуємо ми, очаківські мурзи не стали.

Селім-ага зареготав.

— Я в захваті, шановний! Кажуть, головна роль у цих домовленостях належала тобі?

Ібрагім-бек не зміг приховати вдоволеного усміху.

— Не остання, — сказав він.

— Ціную твою скромність, Ібрагіме-джан, — Селім-ага приклав руку до серця. — Нині це велика рідкість. Бо навіть серед наближених до султана, нехай продовжаться його роки у віках, подейкують, що скромність — найкоротший шлях до забуття.

— Для мене передовсім — інтереси священної Порти, — з гідністю здійняв голову Ібрагім-бек. — А все інше мене не обходить.

«От же бреше! — посміхнувся про себе Селім-ага. — А сам, мабуть аж підстрибує, щоб я повторив ці слова кому треба. Що ж, я не проти. Але це йому недешево обійдеться…»

Нараз перед ними з’явився слуга і, земно схилившись у поклоні, повідомив, що сторожа біля воріт затримала якихось дивних людей зі степу.

— Зі степу? — перепитав Ібрагім-бек і запитально поглянув на гостя. — Хочеш поглянути, шановний Селіме-джан, на тутешніх дикунів?

— Це було б цікаво, — згодився той. — Признаюся, я ще не бачив людей зі степу.

— Давай їх сюди! — звелів Ібрагім-бек слузі.

Вартові ввели двох чоловіків, майже юнаків. Обидва високі, широкоплечі, такі у будь-якій охороні не загубилися б.

— Хто такі? — запитав Ібрагім-бек.

— Ми блазні, повелителю, — схилився чорнявий. — Веселимо людей, відганяємо від них печалі. Показуємо дивовижні штуки.