Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Загалом Чичені має все, аби бути найбільш культовим, найвеличнішим та найпривабливішим місцем для відвідин. Окрім піраміди El Castillo тут ви знайдете найбільший (166Ч68 метрів) майданчик для гри в м’яч, химерний El Caracol[129] — чи не найперша у світі обсерваторія, Храм тисячі воїнів, перед яким, наче справжні вояки, вишикувались кілька сотень двометрових колон, і ще багато чого.

Так ось, оцей культовий, найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану виявився моїм найбільшим розчаруванням.

По-перше, від джунглів, якщо вони й були колись, не лишилося й сліду — все вичищене, вирубане, витоптане.

По-друге, повсюдно, наче стада обкурених слонів, які не знають куди вони снують і навіщо, товклися сотні, тисячі, десятки тисяч туристів. Більшість приперлися з Канкуна, несамовито смітили грішми, згвинчуючи ціни до небес, відсвічували нестямними очима й золотими каблучками, скажено мастили один одного кремом від сонячних опіків і затоплювали атмосферу невгамовним базарним лементом.

По-третє, торговці безликим, нікому не потрібним мотлохом, запруджуючи проходи барикадами розносок, манячили просто під палатами та святилищами, скрізь в межах археологічної зони.

По-четверте, в стінах деяких храмів і на багатьох колонах вульгарно рябіли відреставровані та наново вмуровані камені, обліплені мазками сучасного цементу. «Варвари, — думав я. — Ну навіщо?! Це однаково, що домалювати Джоконді навушники від плеєра або статуї Венери Мілоської у Луврі приліпити гіпсову руку, загнути її до вуха, а в долоню вставити висічений з граніту мобільний телефон».

А ще дратували просторі чорні парасолі, котрими деякі мажори прикривали свою ніжно-рожеву поросячу шкіру від нещадних тропічних променів, затуляючи огляд іншим візитерам.

А ще… Хоча досить. Ви зрозуміли.

Спробував я відзняти той майданчик для ігрищ м’ячем. Клацнув кілька разів камерою і давай відразу роздивлятися фото. На крихітному засмальцьованому екранчику фотоапарата вимальовувалося щось із тисячу туристів, в лівому куті крупним планом випирала брунаста пика торговця незугарними глиняними статуетками, і лиш у верхньому протилежному кутку проступала латка древньої стіни з масивним кам’яним кільцем, куди гравцям треба було забивати гумовий м’яч. Фото більше нагадувало пейзаж турецького ринку в розпал базарного дня… Довелося видаляти все.

Затим я видерся на один з пристінків і зробив ще один знімок, уже з двометрової висоти. Тепер на світлину влізло щонайменше півтори тисячі.

Оточений стотисячним натовпом, я почувався цілком самотнім, і мені зробилось страшенно нудно. Тоді я забився геть на окраїну Чичен-Іци, щоб не бачити тої отари, яка налітала на Храм Кукулкана, наче надокучливі безмозкі мухи, і примостився в тіні невисокого дерева навпроти руїн обсерваторії.

Це була крайова точка археологічної зони, де екскурсоводи тримали завершальне слово і розпускали свої групи на всі чотири боки. Я провів очима щось із п’ять чи шість таких груп, аж один з гідів, молодий ставний хлоп з чималою домішкою індіанської крові в жилах, забрався до мене в затінок перепочити.

Я не звертав на нього уваги і дуже скоро забув про його присутність, однак молодик несподівано нагадав про себе, вивівши мене з заціпеніння:

— Ти чого такий кислий?

Я окинув його млявим поглядом і, ледь розтуливши губи, буркнув:

— Нудно…

— Тобі нудно в Чичен-Іці?!

— Так. Позавчора я був у Яхчілані.

Екскурсовод з розумінням зітхнув і стягнув з обличчя дурнувато-догідливу маску, з якою ще хвилину тому виступав перед своєю групою, — мабуть збагнувши, що вона є зайвою перед людиною, котра знає такі слова як «Яхчілан». А я жував губами соломинку, закинувши ноги на запилений рюкзак.

— Мені теж нудно, — раптом озвався молодик, змахуючи росинки поту з лиця. — Он щойно якийсь тюлень запитував, чи були майя добрими наїзниками[130], - хлоп сердито сплюнув у пилюку. — Теж мені ковбой недоношений! І що ти йому поясниш, коли він до історії має таке ж відношення, як я до папуасів? А таких добра половина, навіть не знають до пуття як це місце називається. Ото їдуть, аби їхати, а потім перед друзями вихвалятися.

Мексиканець закурив сигарету і кілька разів астматично затягнувся. Я мовчав, думав, як можна курити в такому пеклі, і обмацував пересохлими очима циліндричну будівлю обсерваторії, розташовану на велетенському квадратному примості. Завдяки незвичайній круглій формі (усі інші будівлі майя виключно прямокутні), а також особливому розміщенню дверей та вікон, які точно позначають певні астрономічні явища (зокрема, шлях Венери небосхилом), дослідники вірять, що El Caracol слугував за обсерваторію. Однак останні прибудови, зведені у XIV ст., виконано абияк. Превалює думка, що в цей період майя регресували, втрачаючи набуті упродовж віків знання, і просто не знали, що вони будують.

— А трапляється й навпаки — приходять вельми язикаті розумники. Ондечки El Caracol, — екскурсовод ткнув недопалком у бік скособоченої будівлі обсерваторії. — Учора якийсь «професор» доводив мені, що ще у XII столітті всі майя пішли звідси, а обсерваторію добудовували якісь варвари, бо бачте, в неї не по зорях вікна та двері вирівняно.

Хлопець ще раз глибоко затягнувся і з непередаваною насолодою, яка ледь видимими зморшками розтеклась по обличчю, випустив ротом дим. Я пересунувся глибше в тінь, ховаючись від сонця.

— Не рівняли, бо почали човптися між собою, — вже спокійніше закінчив гід. — Не до зірок тоді було, не до астрономії…

Кілька хвилин ми мовчали. Я силкувався розібрати, відчути, вловити, який він, дух Чичен-Іци. Дух Теотіуакану — це міць та велич, у Яхчілані дух справжній, сповнений непідробної дикості, дух Паленке зітканий із таємниць, навіть у Монте Албану є свій дух, хоч він і мертвий. А тут… я не відчував нічого. Дух Чичен-Іци навіть не мертвий, його просто немає…

— Я так і не переконав його, — знову озвався мій сусіда.

— Кого?

— Того «професора». Важко щось доводити про майя тут, в Чичені, - зненацька гід опустився навприсядки біля мене, розчавив недопалок у піску, а тоді стиха запитав: — Ти ж бачив їх? Ну тих, справжніх, там у Яхчілані…

— Так, — коротко відказав я.

— Так, — луною повторив мексиканець.

І тоді він договорив, від чого я вмить стрепенувся, упізнавши слова, які один день назад почув від провідника в руїнах Ушмаля:

— Вони ж нікуди не йшли. Вони й досі тут.

Відтак він знову начепив на лице усміхнену улесливу маску, поправив полиняле на сонці посвідчення екскурсовода, яке недбало теліпалось навколо шиї на ремінці, і рвучко підвівшись, попростував до виходу — ловити нову групу ненависних туристів.

* * *

В мені тліли вуглинки прикрих спогадів та нехороших вражень від Акапулько, тому я не вельми втішався, коли в’їжджав у ще один, другий