Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"

– Гей, земляки!

– Хто кликав? – показалися голови й дула карабінів.

– Я.

– Що за я? – грізним басом запитав якийсь солдат. – Де ти?

– У воді.

– То вилазь.

Черешняк одштовхнувся від крісла, швидко переплив канал, але на берег ледве виліз – так знемігся.

– Наш піхотинець і в тилу залишився? – недовірливо запитав солдат.

– Ні.

Томаш намагався встати, але впав на коліна, бо ноги не слухалися.

– З того боку фронту, – сказав тихо. – Ведіть до командира полку.

Не пам'ятав, якою дорогою привели його до підвалу покаліченого снарядами будинку, де тимчасово розмістився командний пункт – телефони, радіостанції, а в глибині покладені на бочки двері, що правили за стіл – над ними схилилися офіцери й креслили кольоровими олівцями на картах.

Томаш розповів усе командирові полку, який сидів під стіною на лавці і уважно слухав. Говорив, стоячи перед командиром за два кроки в забрудненому мокрому порваному мундирі. Вода ще капала з одягу, розпливалась у темну, щораз більшу калюжу навколо босих ніг.

Полковник помовчав, тоді сказав до одного з штабних писарів, вищого ніж інші на зріст:

– Дайте йому сухого мундира й рушника. Зубом на зуб не попадає.

Телефоніст подав трубку.

– Чотирнадцятий з Росомака відізвався.

– Далеко дійшов?… Ну, бачиш Берлін?… Натисни. Що До світанку, то твоє… Нема такого лугу, де б піхотинець не сховався. Пригрій мінометним вогнем… Доповідай за годину.

Полковник оддав трубку й далі дивився на Черешняка, який встиг надягти чисту сорочку й застібав трохи затісні штани.

– Пий, – налив з фляги в кухля, подав і почекавши, поки солдат вип'є, запитав: – Розігріло?

– Так. – Томаш усміхнувся, струсив останню краплину горілки на землю.

– Значить кажеш, що як дам чергу з кулемета над тим шлюзом, то роти можуть іти в атаку через греблю, бо твої затоплять місто, скують вогонь противника.

До підвалу вбіг задиханий патрульний хорунжий. Війна його трохи пошарпала, але порівняно з іншими офіцерами вигляд мав непоганий. Легко пізнати, просто з училища.

– Громадянине… – почав доповідати.

– Почекайте, – зупинив його командир і знов звернувся до Черешняка. – Один кулемет, якщо з нього добре пристрілятися, може на греблі знищити десятки людей.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин почекати не стріляючи, – повторив Томаш, якому з утоми заплющувалися повіки й злегка тремтіло плече.

– Пройшов лінію фронту,- пояснив командир хорунжому, який стояв виструнчившись. – Вчора вранці німці полонили екіпаж його танка, проте вони не тільки втекли але й оволоділи шлюзом вище Рітцена… Покиньте тягнутися, починайте думати, – додав неприхильно.

– Екіпаж танка? – здивувався хорунжий.

– Танка, – підтвердив полковник. – Як його звати?

– «Рудий», – промовив Томаш.

– А командир сержант Кос, – доповнив хорунжий.

– Звідки знаєте?

– Передучора опівдні я арештував шпигуна, який мав документи на прізвище Яна Коса. Я відіслав його до штабу армії.

– Що ти на це скажеш? Черешняк тільки знизав плечима.

– Я усе сказав. А тепер хотів би поспати.

– Відведіть його і почекайте поряд, – наказав полковник хорунжому.

– Таких, як ти, треба присипляти дев'ятьма грамами свинцю, – кинув півголосом хорунжий, підступивши до Черешняка і штовхаючи його до виходу.

За дверима підвалу вже хвилину чути було невиразні збуджені голоси, а тепер у двері проштовхнувся поручик у касці, з ремінцем під бородою.

– Радянські розвідники пройшли по нашій ділянці й захопили офіцера, – доповів командир охорони штабу.

– Давай їх сюди.

До підвалу увійшов побитий, забризканий болотом і мокрий німецький лейтенант, а за ним – його конвоїр.

– Товаришу полковник, полоненого взяли в Рітцені. Доповідає старшина Чорноусов.

– Допитайте, – наказав командир полку начальнико ві штабу і простяг руку розвідникові. – Спасибі. Вийшли не до своїх…

– Яка різниця. Однаково.

– Розмовляєте по-польськи?

– Трошки. Під Студзянками разом з першою польською бронетанковою бригадою воювали, та й потім не раз доводилось. Особливо з командою танка «Рудий».

– Невже? – щиро здивувався командир.

– Точно, товаришу полковнику, – запевнив Чорноусов.

– Увесь екіпаж знаєте?

– Звичайно.

– Хорунжий! – гукнув полковник. – Дайте-бо того спеціаліста по шлюзах.

Офіцер привів Черешняка, який ледве розплющував очі та все позіхав.

– Пізнаєте? – запитав полковник росіянина.

– Ні, – похитав головою здивований Чорноусов. – Ніколи не бачив.

У підвалі запала тиша. Покинули навіть допитувати німецького офіцера. Крізь прочинені двері долинала луна недалекої стрілянини, десь поряд гавкали міномети.

– А я вже подумав, що ти порядна людина, – втомлено мовив полковник. – Мало не повірив, мало людей не погубив. Чим тебе фашисти купили?…

– Правду кажу, – відповів Томаш. – Три червоні черги.

– Мовчи! – люто вигукнув командир і повернувся до хорунжого:

– За півгодини польовий суд, вирок виконаєте на світанку.

– Так точно, – виструнчився хорунжий і доповів. – Під час обшуку в шпигуна, громадянине полковнику, знайшли ніж зі слідами крові та підозрілу коробку з хімікатами. Мабуть, отрута, з допомогою якої…

– Мазь до щеплення дерев, – ліниво вставив Черешник. – Учора знайшов,

– Сам її зжереш.

Офіцер рвонув Черешняка за плече, щоб вивести його, але ту ж мить з коридора в підвал скочив собака, гаркнув на хорунжого й вишкірив зуби. Коли офіцер позадкував, собака стрибнув Черешникові на груди й почав лизати обличчя.

– Не втримала, – пояснювала Маруся, всуваючи голову крізь прочинені двері.

По секунді тиші всі зразу зрушили з місць і, простягаючи руки, гукали один поперед одного:

– Пішов… Пусти… Не чіпай.

– Спокійно, хай йому грець! – крикнув полковник. – Ваш собака? – звернувся до Черешняка.

– Екіпажу, то й мій. – Томаш кивнув головою. – Шариком звати.

– Собака першої польської бронетанкової бригади, – доповів старшина Чорноусов, прикладаючи руку до каски, и грізно ворухнув пухнастими світлими вусами. – Якщо він упізнав – все. Значить, це наш хлопець.

Розділ XVIII НАКАЗИ Й ЛЮДИ

Тим часом, як у підвалі на схід од Рітцена вирішувалась доля Черешняка, а цим самим і всього плану здобуття міста за допомогою високої води, три танкісти з екіпажу «Рудого» змушені були вести бій, захищаючи шлюз. Хто знає, може, Єлень слушно сказав, що не Томаш, а саме вони витягли чорного жереба.

Клекотіли кулемети, спалахували освітлювальні ракети. Зораним полем в атаку йшла німецька піхота.

На горішньому поверсі будинку, який перед вечором займала команда «Повідь», біля бійниць була точно розподілена робота: Григорій, притиснувши приклад ручного кулемета, бив короткими спокійними чергами, а Густлік подавав йому стрічку й щохвилини брався за ракетницю, щоб посвітити над полем.

Янек довго цілився, стріляв з гвинтівки не часто, але