Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

кандидати підхожі чи нї, давали за „чолобите", просто сказавши—за гроші, хто більше дав, або чимсь підслужив ся королеви. Таким чином на владицтва, на архимандрицтва православні попадали люде, які не мали ніякої охоти до духовного житя, навіть посвящення не приймали, ро-страчували духовні гроші й маєтки, збогачали ними своїх свояків і дітей. Против сього не могли нічого зробити нї пани нї прості люде й попросту пропадала у них охота що небудь робити для церкви своєї, коли бачили вони що маєтки, скарби, дорогоцїнности, жертвувані на окрасу церкви, на вихованнє учених людей, на поміч калїкам і убогим, марнували ся і рострачували ся роспустниками, піяками, що з церковних дорогоцінностей справляли ріжні річи для своїх доньок, улюбленців і бозна для кого.

XVI вік був часом найгіршого розстрою й упадку православної церкви української наслідком отого королівського подавання (инакше званого патронатом). Даремно українські пани просили, щоб король дав їм право вибирати на сї уряди людей відповідних—королї не хотїли випустити з своїх рук такого лакомого права. А сей розстрій церковного житя відбивав ся незвичайно тяжко на національнім і культурнім житю українськім. Православна церкава була єдиним національним представительством української народности, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури. І ся національна культура тепер упадає й не може витримати конкуренції з культурою польською.

Культура польська XIV–XV вв. сама по собі теж не була висока — була слабеньким і відсталим відгомоном сучасної німецької й італійської культури. Коли вона брала гору над українською культурою, то перед усім тому, що була культурою державною, офіціальною, була більш приладжена до обставин громадського і державного житя Польщі, а також тому ще, що за нею стояла сильнІйша, а близька, созвучна католицько-латинська культура німецька чи італійська, до котрої латинська мова шкільна і письменська відкривала дорогу, а українсько-візантийська культура була в нових обставинах польсько-литовського державного житя все меньше й меньше користна, просто таки не придатна нї до чого по за церковним ужитком; її візантийські джерела давно висохли і вона повторяла тільки бозна колишні зади, не йдучи за віком і за часом. Се позбавляло її можности конкуренції з культурою польсько-латинською, особливо як ся почала живійше розвивати ся. Церковне житє польське в XVI віці (аж до останньої чверти) також було в великім розстрою, — але зате під впливом німецького реформаційного, противкатолицького руху творить ся в Польщі письменство і культура світська, протицерковна, чисто-шляхетська по духу, і їй Українцї знову немалинїчого противставити. Сомостійного реформаційного, протицерковного руху на українськім грунтї не розвинуло ся: хто підпадав впливу тих ідей відриваючи ся від єдиного українського церковного грунту, приєднував ся до культури польської і відривав ся від української народности. Українське громадянство чуло і бачило, що єдиний грунт, на котрім можна згуртувати всї верстви і части українського народу—се старий православний грунт, з котрим нерозривно звязало ся саме понятє українського, або як тоді говорили (постарій традиції Руської держави) — руського житя. І як же трудно було на тім церковнім грунті, знищенім і розбитім польським панован-нєм, удержати когось—особливо вищі українські верстви перед спокусами польської шляхетської культури, що розвиваєть ся особливо від половини XVI в., під час найгіршого упадку української церкви.

Той розвій панського хозяйства. великий вивіз за границю лісових товарів, худоби, збіжа, що в другій половині XVI в. доходить найбільших розмірів своїх, збогатив шляхту, перед тим призвичаєну до житя дуже скромного, навіть убогого. Великі суми, що пішли в шляхетські кешенї за хлопську панщину, розвинули нахил до роскоши, блеску, виставности. Не йшли вони на річи господарські, анї на культурні властиво, тільки на зверхній блеск, перед усїм на дорогі убори, далї на пяне і сите роскішне житє. Сучасні писання наповняють ся жалями на нечувані перед тим забаганки панського житя, роскіш і погоню за модами. Дещо одначе перепадало і на річи справдї культурні. Але й зверхній блеск потягав до себе також мало культурне панство українське і білоруське, яке починає переймати польські звичаї, польську мову, дає дїтей до шкіл польських або заграничних, — а там вони призвичаювали ся до чужого житя, кидали свою віру і ставали Поляками.

61. Освітний рух

Зі страхом бачили українські білоруські патріоти той упадок свого житя—що як так піде, то далї все що є богатого, заможнїйшого, цїкавійшого між їх суспільністю, пропаде для свого народу, втїче від нього. Болїло їх серце від того, що їх „Русь" стала предметом зневаг і погорди, як некультурна, груба, темна маса. То тут то там, протягом XVI в., а особливо його другої половини бачимо людей, які, очевидно, глубоко задумують ся над справою піднесення „руського", то значить українського і білоруського житя— освіти, школи, книжности. їх заходи йдуть переважно по старій, церковній дорозї. Се не вдоволяє сучасного громадянства в потребах культури світської, приладженої до потреб політичного і громадського житя Польсько-литовської держави, але як я вже сказав—тодїшнї патріоти вважали православну віру тим одиноким Грунтом, на котрім можна ще утримати останки української чи білоруської інтелігенції: що сходило з того Грунту, пропадало для народнього житя.

Протягом другої половини XVI в. висувають ся то тут то там невеличкі огнища такої роботи над відродженнєм культури, — книжности й освіти; мало про них знаємо, не всї їх знаємо, але й ті, які знаємо, дають понятє, в яких напрямах ішла та робота.

Так на українськім пограничу в Заблудові, в маєтностях українського магната (з Київщини родом) гетьмана литовського Григорія Ходкевича (властиво Ходковича) в 1560-х рр. засно-вуєть ся друкарня і в нїй друкують книжки прийняті Ходкевичом перші моськовські друкарі—Іван Федорович і Петро Мстиславець, що мусіли тїкати з Москви від розпиваного друкарською новиною московського народу. 1569 р. вийшло тут Учительне Євангеліє (збірник поученьнаєвангельські тексти), 1575 псалтир. Але далї Ходкевич стратив охоту до сього діла, й Іван Федорович, покинувши його, перейшов до Львова. Другий московський виходень, князь Курбський, що втїк від лютости царя Івана Грізного, основавши ся на Волини, в Ковлю, громадив там в тімже часі (в 1560-х роках) книжних людей, робив переклади грецьких отцїв, вів зносини і листував ся з виднїйшими людьми на Україні й Білоруси, накликаючи їх, аби міцно тримали ся своєї віри, не лакомили ся на католицьку культуру. Третїй такий кружок збираєть ся в Слуцьку на дворі кн. Юрия Слуцького, потомка київських князїв Олельковичів; тут також збирали ся ріжні книжні люде, а потім, як оповідає оден сучасник (в 1581 р.), була тут друкарня і школа, тільки, на жаль, більше нічого про них не знаємо.

Значно важнїйшим і тривкійшим центром такої нової культурної роботи був