Читати книгу - "Меч Арея"

— Що вони чинять?

— Ходять по саді-вітрограді й сміються.

— Й що вони речуть?

Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.

— Що речуть? — перепитала стариця, й одна з тих жін, що підтримували вречену, шепнула:

— Речи: гукають мене.

— Гукають мене... — ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладді зі справжнім Рогволодом, полізла вгору. Помічниці заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладді лишалися тільки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусібіч обкладений шовковими подушками. Білий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-під видрячого смушка шапки, ледь помітно маяв на вітрі, й молода жінка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те місце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стіна, широким вишиваним полотном. І коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичиній руці блиснув широкий ніж.

Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той ніж, сидячи біля зелених черевій мертвого князя. Стариця стояла поряд і мовчала, втупившись у ті черевії.

— Бабцю... — мовила зовсім тверезим голосом жона. — Я-м тобі ще не все рекла...

— Що? — не дивилася на неї стариця.

— Маю чотирьох діток.

— Синів?

— Трьох... трьох синів. Се я заради них... Віно кумирам нашим... За них...

У запненому полотном човні панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливій тиші раптом пролунав болісний зойк. І знову запала тиша. По хвилі гойднулася мережана полотняна завіса й з-під неї визирнула запнута в чорне голова стариці.

— По всьому є... — сказала стариця, ні до кого не звертаючись, і жони та діви знову заголосили.

Стариця зійшла драбиною вниз, і біла сорочка в неї горіла ясними цятками й стрілами.

Се була данина поконові деревлян і сіврів.

У ладдю полізли можі. Вони відкинули полотно завіси, постояли, дивлячись мертвому князеві під ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосі колод, і кілька душ подавало їм дубці та борові дрова знизу. Терзальники, кревні й некревні Рогволода, скидали з себе довгі рушники, помережані знаками вічного Дерева Життя та червоними й чорними півниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можі зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а ті, що в ладді, так і вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стріхи поховальної хижі. Й коли все було зроблено, кожен підходив і просто пригорщами горнув глину в яму. Голосіння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилітній рожевощокий княжич Єутихій.

Над ямою виросла могила вогкої землі, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнім поконом і діднім звичаєм племен Деревської й Сіврської україн і Лугів. А те, що відбувалося далі, було законом одноплемінців небіжчика — полян.

Тристінна хата над свіжою могилою з великим змієголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усіх боків. Кожен підходив і клав запалену головню між колоди, в човен і під човен, колоди були сухі й перекладені шарами тонких дрів та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втікати з пагорба.

Горіло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князеві Рогволодові. Поминальники сиділи довгими рядами попід горою й пили та їли, аби й небіжчикові пилося й їлося смачно на тім світі, в зеленому вирію, що його бачила сьогодні князева наречена, пили, й їли, й співали, щоб і на тому світі весело було й Рогволодові, й усім давно й недавно померлим русам, і сіврам, і деревлянам, і лугарям, які зібрали свої землі під меч полянського князя.

Й коли пішли зі страви до городу, пізнього вечора, вже проти місяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:

— Видів єси?

Той кивнув головою й зітхнув.

— Повідаєш і йому?

Велій київський болярин нічого не відповів. Але він таки сказав про все Богданові, коли по трьох тижнях, узявши з чернегівського князя Божівоя клятву на мечі, що той сполчив рать свою проти знахабнілих племен весі та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.

— Княже, — сказав велій болярин, — спалили... Ясновиду.

Богдан нічого не відказав Бориславові, тільки страшенно зблід і неначе закам'янів. Болярин, пригнувшись, вийшов, а він просидів у своїй красній київській світлиці до самого вечора, вранці ж наказав старому конюшому сідлати коні. Вони вдвох, як і чотирнадцять тому літ, їздили до маленького села під Нежинню й повернулися тільки третього дні. Та стара бабця, що колись так неприязно зустріла його, була, як і тоді, зла, ще, може, й лютіша, але розповіла Богданові все.

Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Він досі й на думці не мав, що людина здатна так довго любити іншу людину, навіть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповідь стариці. Великий князь уперше довідався про те, що сини Ясновиди перейшли під готів-алеманів. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усіх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому літ.

І ще хотіла спокутувати провину синів своїх власним життям.

— Де є дочка її? — глухо спитав старицю князь, і та засичала йому в вічі:

— Не вузьмеш! Рунки куці! Замунж повели княжну!..

Князь їхав, попустивши повіддя, й думав про те, що страшніше: провина синів чи материна покута. Тоді намагавсь уявити собі смерть Ясновиди й не міг, бо в полян звичаю сього не було.

Й уперше по-справжньому засумнівався в тому, чиї ліпші кумири...

Після похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велію, разом із братом своїм князем Володом перейшов Дунай і заглибився на п'ятсот стадій у грецькі землі Полунічної Фракії. Десь тут помер старий Великий князь, і молодий мусив продовжити почату ним війну. Й у городі Маркіанополі його перестріли сли грецького імператора Плінф і Діонісій.

Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволікали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плінфа, киваючи на золоті номизми, дорогоцінні чаші та коштовне оружжя, складене перед ним:

— Скільки є