Читати книгу - "Нескінченна історія"

Бастіян зістрибнув із Ґраоґраманової спини і вмостився на вершині оливково-зеленої дюни.

Лев розташувався поряд, тепер він також був оливково- зеленим.

Бастіян опер голову на руки і замислено вдивлявся в лінію обрію, у виднокрай.

- Чи можу я тебе про щось запитати, Ґраоґрамане? - звернувся він нарешті до лева.

- Твій слуга тебе слухає, - відповів лев,

- Ти дійсно завжди тут був?

- Відколи існує світ, - підтвердив Ґраоґраман.

- А пустеля Ґоаб, вона також існувала завжди?

- Так, і пустеля теж. А чому ти про це питаєш?

Бастіян на мить задумався.

- Не розумію, - зізнався він нарешті, - я готовий був побитися об заклад, що пустеля виникла допіру вчора зран­ку.

- Що ти маєш на увазі, о повелителю?

І тоді Бастіян розповів левові все, що сталося з ним піс­ля того, як він зустрівся з Місяцівною.

- Усе це надзвичайно дивно, - сказав він, завершуючи свою розповідь. - До мене приходить якесь бажання - і від­разу стається те, що йому відповідає, таким чином це ба­жання збувається; часом навіть здається, ніби змінюються декорації. Я нічого не вигадую, розумієш? Та й не зміг би нічого такого зробити. Нізащо у світі я не зумів би понави­гадувати всі ті розмаїті нічні рослини в Перелині. Мені просто забракло б уяви. Я не зміг би нафантазувати навіть барви пустелі Ґоаб. Та й тебе я нізащо не придумав би! Усе, що я тут побачив, набагато прекрасніше і справжніше, ніж здатна створити моя уява. Однак усе це з’являється допіру тоді, коли я чого-небудь забажаю.

- Це тому, що ти носиш Аурин, Сяйво, - промовив

лев.

- Нехай і так. Але я не розумію іншого, намагався ви­тлумачити Бастіян. - Скажи мені, чи все це з’являється внаслідок того, що в мене виникло відповідне бажання, чи воно вже існувало задовго до того, а я просто якось усе це вгадав?

- І те, і те одночасно, - сказав Ґраоґраман.

- Але як таке може бути? - вигукнув Бастіян майже нетерпляче. Ти вже бозна-відколи в цій пустелі. Кімната у твоєму палаці чекала на мене споконвіку. Меч Сіканда був призначений мені з незапам’ятних часів - ти сам це сказав!

- Так і є, повелителю.

- Але ж я - я у Фантазії щойно від учорашньої ночі! Отже, все це існує вже дуже давно, а не від учора, не відко­ли я тут!

- Повелителю, - спокійно відказав лев, - невже тобі не відомо, що Фантазія - це світ історій? Історія може розпові­дати про прадавні часи, але бути новою. Минуле постає з цієї історії, воно виникає разом із нею.

- У такому разі, Перелин мусив існувати завжди, - розгублено проказав Бастіян,

- Від тої хвилини, коли ти дав йому ім’я, повелителю, - відповів на те Ґраоґраман, - він існує споконвіків.

- Невже ти хочеш сказати, що це я його створив?

Лев трохи помовчав, а тоді відповів:

- Це може сказати тобі тільки Дитинна Царівна. Усе. що є, і все, чим є те, що є, ти отримав від неї.

Ґраоґраман підвівся.

- Час, повелителю, повертатися до мого палацу. Сонце вже почало хилитися до заходу, а шлях неблизький.

Цього вечора Бастіян залишився з Ґраоґраманом. Лев знову влігся на чорний кам’яний куб. Розмовляли вони не­багато.

Бастіян приніс їжу і питво зі своєї кімнати, де низень­кий столик, наче чарівна скатерть-самобранка, знову стояв накритий. Він спожив вечерю, сидячи на сходах, що вели до куба.

Коли вогонь світильників, як завжди, пригас і, як зав­жди, почяв пульсувати, мов сповільнене серцебиття, він підвівся і мовчки обхопив руками левову шию. Грива Ґрао- ґрамана вже затвердла, стала подібною на застилку лаву. І знову пролунав страшний, моторошний звук, але тепер Ба- стіян його не злякався. Однак хлопець мало не заплакав від думки про незмінність і неуникненність Ґраоґраманового страждання.

Глибокої ночі Бастіян навпомацки пробрався із печери назовні і довго споглядав беззвучне буяння світляних ніч­них рослин. А тоді повернувся до печери і вклався спати поміж закам’янілими лапами лева.

Багато днів і ночей прогостював він у Строкатої Смерті вони заприятелювали. Годинами віддавалися диким заба­вам у пустелі. Бастіян ховався за піщаними дюнами, однак Ґраоґраман неодмінно його знаходив. Вони бігали навви­передки, та лев був у тисячу разів прудкіший. Вони - задля жарту - змагалися: боролися і борюкалися; і бодай тут Бас­тіян ні в чому не поступався леву. Хоча це, звісно, була всього лише гра, Ґраоґрамавові доводилося докладати всіх зусиль, щоби не піддатися Бастіянові.

Якось, після того, як вони досхочу отак позабавлялися, Бастіян, трохи захеканий, сів, відсапався, а тоді запитав:

- А чи не міг би я залишитися в тебе назавжди?

Лев стріпнув своєю гривою.

- Ні, повелителю.

- Чому ні?

- Тут є лише життя і смерть, лише Перелин і Ґоаб, тут немає історії. А ти мусиш прожити власну Історію. Тобі не вільно тут залишатися.

- Але ж я не можу звідси вийти, - мовив Бастіян. - Ця пустеля надто велика, щоби хтось колись зміг звідси вибра­тися. А ти не можеш винести мене з цих пісків, бо ти несеш пустелю в собі.

- Дорогу у Фантазії ти зможеш знайти тільки за своїми бажаннями, - сказав Ґраоґраман. - А йти повинен від одно­го бажання до іншого. Те, чого не прагнеш, тобі недоступне. Слова «близько» і «далеко» означають у Фантазії тільки це. Замало лише захотіти піти звідкись. Ти мусиш запрагнути кудись потрапити. Тож нехай тебе провадять твої бажання.

- Але я нікуди не хочу від тебе йти, - відповів Бастіян.

- Отож тобі доведеться пошукати наступне бажання, - чомусь дуже суворо промовив Ґраоґраман.

- Та якщо навіть я якось його знайду, як мені вибрати­ся звідси? - спитав Бастіян. - Невже це можливо?

- Послухай мене, повелителю, - тихо заговорив Ґрао­ґраман, - у Фантазії є таке місце, з якого можна дістатися куди завгодно і куди можна потрапити звідусіль. Це місце називають Храмом Тисяч Дверей. Ніхто і ніколи не бачив його зовні, бо цього «зовні» в нього просто нема. Зате все­редині Храму Тисяч Дверей міститься лабіринт - сотні ти­сяч дверей, незліченна кількість проходів. Хто хоче дізна­тися, що це, той мусить наважитися увійти досередини.

- Але як? Ти ж кажеш, що до Храму Тисяч Дверей не можна наблизитися зовні!

- Кожні двері, - вів далі лев, - кожні двері у Фантазії є дверима у Фантазію, навіть найпростіші двері до кухні чи до стайні, ба навіть дверцята шафи на якусь коротку, май­же невловну мить можуть