Читати книгу - "Чарівні створіння"

— То ти згодна з Мейконом? У хлопця є сила? — ще тривожніше запитала Дел.

— Твоя правда, Дельфіно. Має бути інше пояснення. Він смертний, а ми знаємо, що в смертних немає власної сили, — карбував слова Мейкон, намагаючись переконати себе не менше за решту.

Але я вже почав сумніватися в цьому. Те саме Мейкон сказав Аммі — що в мене є якась сила. Але це була якась нісенітниця. Я точно знав, що не такий, як вони. Я не чародій.

Арелія подивилася на Мейкона.

— Ти можеш заговорювати будинок, скільки заманеться. Але я твоя мати, і я тобі кажу, що збери ти тут хоч усіх Дюкейнів і Рейвенвудів, створи хоч коло завбільшки з усе це Богом забуте місто, наклади на нього які завгодно чари Vincula — її береже не дім. А хлопець. Я ще ніколи такого не бачила. Жодному чародію не стати між ними.

— Це так здається, — роздратовано казав Мейкон, але стримувався в присутності матері. Мені було байдуже — я й так не відчував свого тіла. Навіть не підіймав голови.

Арелія шепотіла щось мені на вухо. Схоже, що вона знову говорила латиною, але цього разу я почув інші слова.

Cruor pectoris mei, tutela tua est!

Крове ти мого серця, захист назавжди твій!

1. XI

Напис на стіні

Вранці я й збагнути не міг, де я. А потім побачив списані стіни, старе залізне ліжко, вікна та дзеркала, чорні від Ліниного маркера, і все стало ясно.

Я підвівся й потер пом’яту щоку, а потім побачив, що Ліна ще спить: збоку ліжка виднілась її нога. Я змусив себе підвестися, розгинаючи спину, затерплу від спання на підлозі, і спробував здогадатися, хто чи що знесло нас із горища до спальні.

Зненацька ввімкнувся мій телефон і загорлав щоденний будильник, завдяки якому Амма кликала мене снідати лише тричі. От тільки сьогодні він чомусь грав не «Богемську рапсодію», а загадкову пісню. Сонна Ліна перелякано сіла у ліжку.

— Що від…

— Тихо. Слухай.

Пісня змінилася.

Шістнадцятий місяць, шістнадцятим рік,

Вшістнадцяте стануть страхи на поріг,

Шістнадцять заклясти спішать часоплин,

Шістнадцять покличе — почує один.

— Вимкни це! — вона схопила телефон і натиснула на кнопку, але пісня й далі грала.

— Мабуть, це про тебе. Що таке — «заклясти часоплин»?

— Послухай, я вчора мало не вмерла. Мені набридло бути осередком неприємностей, набридло, що зі мною постійно кояться такі речі. А може, ця дурнувата пісня в телефоні про тебе? Чому ні? Врешті-решт, із нас двох шістнадцять саме тобі! — Ліна розсерджено піднесла руку вгору й розтулила долоню. Потім стисла її в кулак і гримнула по підлозі так, ніби хотіла розтовкти павука.

Музика припинилася — сьогодні з Ліною краще не жартувати. Чесно кажучи, в мене б язик не повернувся їй дорікнути — вона була бліда, змучена і тремтіла. Мабуть, вона почувалася ще гірше за Лінка, коли той вдудлив у Саванни пляшку м’ятного шнапсу з маминого бару. Повихвалявся він так перед Саванною напередодні зимових канікул аж три роки тому, але його й досі вернуло від м’ятного смаку.

Скуйовджене Лінине волосся стирчало в усі боки, а очі припухли від сліз. То от які дівчата зранку! Я ще ніколи не бачив жодну з них так близько. А тому дивився. А ще намагався не думати про те, яке пекло влаштує мені Амма, коли я повернуся додому.

Залізши на ліжко, я всадовив Ліну до себе на коліна, перебираючи локони її неслухняних кіс:

— З тобою точно все добре?

Вона заплющила очі й зарилася обличчям у мою олімпійку. Від мене, певно, смерділо, як від дикого собаки, але…

— Начебто так.

— Ти кричала весь час, поки я до тебе їхав.

— Хто б знав, що келтинг урятує мені життя!

Як завжди, я щось проґавив.

— Що таке келтинг?

— Спосіб, яким ми з тобою спілкуємося на відстані. Деякі з чародіїв це вміють, деякі — ні. Ми з Ридлі вміли так спілкуватися, та згодом…

— Ти начебто казала, що з тобою раніше такого не траплялося?

— Зі смертними — ні. Дядько Мейкон стверджує, що це справді рідкість.

«Мені це подобається».

Ліна легенько мене штурхнула:

— Це у нас по кельтській лінії. У такий спосіб чародії обмінювалися інформацією під час судів. У Штатах це називають «пошептом».

— Але я не чародій.

— Я знаю, тому це й дивно. Смертні такого не вміють.

Звісно, не вміють.

— А тобі не здається, що все це більш ніж дивно? Ми здатні спілкуватися на відстані, Ридлі прийшла у Рейвенвуд з моєю допомогою, та й навіть твій дядько каже, що я можу якимсь чином тебе захистити. Як це все взагалі можливо? Тобто, я ж не чародій. Так, мої батьки не схожі на пересічних гатлінівців, але ж не настільки.

Ліна поклала голову мені на плече.

— Можливо, тобі не треба бути чародієм, щоб мати силу.

— Можливо, — заправив я пасмо їй за вухо, — мені варто лишень закохатись у чародійку.

Я сказав це легко й просто. Без тупих жартів, не змінюючи тему. Цього разу я навіть не засмутився, тому що говорив правду. Я закохався. Закохався від самого початку. І нехай вона про це знає, якщо досі сама не здогадується, адже вороття немає. Не для мене.

Вона подивилася на мене, й увесь світ навколо зник. Наче у ньому лишилися тільки ми, наче у ньому завжди були тільки ми, і для цього нам не потрібно було ніяких чарів. Я водночас відчував смуток і радість, поряд з Ліною я взагалі вдихав усі почуття світу.

«Про що ти думаєш?»

Вона усміхнулася.

«Думаю, ти сам здогадаєшся. Прочитай напис на стіні».

Щойно вона це мовила, як на світлій фарбі одне по одному почали з’являтися слова. Мало-помалу я прочитав напис:

закохався

не тільки

ти

Фраза написалася сама собою. Чорний напис був виведений таким самим круглим почерком, яким рясніли й інші стіни кімнати. Ліна зашарілася і затулила обличчя руками.

— Ніяково буде, якщо на стінах з’являтимуться усі мої думки.

— Ти це ненавмисно?

— Ні.

«А., усе нормально».

Я прибрав руки з її обличчя.

«Тому що я відчуваю до тебе те саме».

Ліна досі сиділа з заплющеними очима, і я нахилився, щоб її поцілувати. Поцілунок вийшов легким, як вітер, але, навіть ледь торкнувшись її губ, я відчув, як шалено калатає в мене серце.

Вона розплющила очі й усміхнулася.

— Хочу знати, що