Читати книгу - "Чарівні створіння"

— Я їхав до тебе — правда, не пам’ятаю як, — а потім не міг тебе знайти. У будинку було повно якихось дивних людей. Можна було подумати, що у них костюмований бал.

— Насправді ні.

— Я вже зрозумів.

— А потім ти знайшов мене? — вона лягла мені на коліна й з усмішкою на вустах зазирнула в очі. — Ти увірвався до кімнати на білому коні та врятував мене від вірної загибелі, здолавши темну чародійку!

— Знаєш, це було зовсім не смішно. Навіть страшнувато. Та й зі мною був не кінь, а пес.

— Останнє, що я пам’ятаю, це як дядько Мейкон казав про те, що заговорив будинок, — Ліна замислено накрутила на палець чорне пасмо.

— А що це за було за коло?

— Circulus Sanguinis, Коло крові.

Я намагався приховати тривогу. Я не міг спокійно думати про те, як Амма ворожить на курячих кістках, а справжню курячу кров уявляти взагалі не хотілося. Принаймні я сподівався, що йшлося просто про курячу кров.

— Щось я крові не бачив.

— От дурко, кров не як рідина. Кров як родинні зв’язки, от що мається на увазі. Пам’ятаєш, я казала, що на свято збереться уся сім’я?

— А, точно, пробач.

— І що День усіх святих — наймогутніша ніч для чародіїв?

— То ось що ви робили у колі — чарували?

— Мейкон хотів посилити захист Рейвенвуда. Будинок завжди заговорений, але дядько проводить цей обряд кожного Дня всіх святих, поновлюючи захист на весь наступний рік.

— Але щось пішло не так.

— Напевно. Тому що всі стояли в колі, а тоді я почула, як дядько Мейкон розмовляє з тіткою Дел, а потім усі закричали і весь час говорили про якусь жінку, як її там…

— Сарафина. Я теж чув її ім’я.

— Сарафина? Ніколи не зустрічала такого імені.

— Схоже на те, що вона — темна чародійка. Всі були налякані, чи як би це сказати… Я такого стривоженого голосу у твого дядька ще ніколи не чув. Ти взагалі розумієш, у чому річ? Вона справді намагалася тебе вбити?

Направду я сумнівався, що хочу знати відповідь.

— Хтозна. Я майже нічого не пам’ятаю, хіба що голоси, які промовляли до мене здалеку. Але що вони казали, я не пам’ятаю теж.

Ліна змінила позу, ніяково припадаючи до моїх грудей. Я відчув, як її серце калатає поруч із моїм, ніби маленька пташка, що тріпоче крильми у зачиненій клітці. Ми були настільки близько, наскільки це взагалі можливо. І не дивилися одне одному у вічі. Цього ранку все мало відбутися саме так.

— Ітане, час минає швидко. Все марно. Хай що вчора трапилося, хай ким виявиться ця чародійка, хіба це не означає лише одне: вона прийшла по мене і за чотири місяці я стану темною?

— Ні.

— Ні?! Це все, що ти можеш сказати про найгіршу ніч у моєму житті, коли я мало не померла? — Ліна відхилилася від мене.

— Ну от подумай. Хіба ця Сарафина, чи як там її, полювала б на тебе, якби ти була темна? Ні. От як, наприклад, з Ридлі — у вас у родині ніхто не квапився запрошувати її в гості.

— Ага, крім тебе, — вона грайливо тицьнула мене в бік.

— Точно. Бо я не чародій, я простий смертний. Ти ж сама казала, що накажи вона мені стрибнути зі скелі — і я стрибну.

Ліна відкинула назад волосся.

— Ітане Вейт, мама хіба ніколи не питала тебе: коли усі стрибатимуть у прірву, ти що — стрибнеш теж?

Я обійняв її, і навіть спогади про вчорашню ніч не могли зіпсувати мого безтурботного щастя. А можливо, краще стало Ліні, і в результаті — краще й мені. Останнім часом між нами встановився такий тісний зв’язок, що ми почали обмінюватися почуттями.

Я хотів її поцілувати. Тут і зараз.

«Ти будеш світла».

І поцілував.

«Сто відсотків, світла».

Я поцілував її знову, пригортаючи до себе. Цілувати її було так само необхідно, як дихати. Я не міг без цього, не міг без її вуст, і притиснув Ліну сильніше, відчуваючи її дихання, удари її серця біля моїх грудей. Я весь спалахнув, аж тілом пробігли мурашки. Я відчував, як вона розслабляється в моїх обіймах. Від дотику її волосся мене мов прошивало електричним струмом. Я хотів цього від першої нашої зустрічі, від першого мого сну.

Мене вразив удар блискавки. Ми були одним цілим.

«Ітане».

Навіть подумки я чув у її голосі тривогу. Я перейнявся тривогою теж — мене від Ліни нібито все одно відділяла відстань, її ніжна шкіра палала вогнем, електричні розряди наростали. Ми цілувалися несамовито, наше шаленство було на межі. Ліжко затрусилося, злетіло у повітря і закружляло під нами. Я задихався від емоцій, моя шкіра схолола, кімната поринула у вир, а світло замиготіло й почало згасати — чи то вже у мене темніло в очах.

«Ітане!»

Ліжко гримнуло на підлогу. Зовсім поруч луснула шибка — певно, знову не витримали вікна. Потім плач Ліни і дитячий голос:

— Що трапилося, Ліно-худі-коліна? Чому ти така сумна?

Я відчув маленьку теплу ручку на своїх грудях. Тепло від долоні розтікалося по моєму тілу, коловорот зупинився, я вдихнув — і розплющив очі.

Раян.

* * *

Я скочив, намагаючись утамувати прискорений пульс. Ліна була поряд. Вона сиділа, прихиливши голову до моїх грудей, так само як і годину тому. От тільки тепер у її кімнаті були побиті вікна, поламане ліжко, а поряд зі мною стояла білява десятирічна дівчинка, притуливши руку мені до серця. Ліна, схлипуючи, забирала подалі від мене уламок розбитого дзеркала і залізяччя від ліжка.

— Схоже, тепер ми знаємо, що вміє Раян.

Ліна всміхнулася, витираючи очі й підводячи до себе сестру.

— Чудотворець. Таких у нашій родині ще не було.

— Я так розумію, чудотворцями ви звете чародіїв-цілителів? — запитав я, почухавши голову.

Ліна кивнула й поцілувала Раян у щічку.

— Щось типу того.

27. XI

Звичайне американське свято

Після бурі під назвою «День усіх святих» ми потроху повернулися до звичайних справ. Я, як і раніше, ховався від Амми за рогом, зустрічався з Ліною, сідав до неї у катафалк і їхав до школи. Біля краднички до нас приєднувався Мовчун Редлі та дріботів за катафалком аж до самісіньких шкільних воріт. У їдальні нам складали товариство хіба що Лінк і ще двоє хлопців, і це важко було назвати компанією. То були Війні Рейд — єдиний член шкільного дискусійного клубу (вочевидь, дискусії