Читати книгу - "Чарівні створіння"

Якщо ми з Ліною не жували бутерброди на стадіоні чи не ховалися від пильного ока директора Гарпера, ми сиділи в бібліотеці. Там ми перечитували рукописи про медальйон і сподівалися, що Маріан дасть нам іще якийсь ключ до розгадки. Більше з нами не відбувалося нічого незвичного: ніде не мерехтіли льодяники смертельно липучих сестер-сирен, не чорніли незрозумілі хмари, не вибухали урагани третьої категорії, не планувалося дивних вечерь з Мейконом. Усе було як завжди.

Крім одного. Найважливішого. Я божеволів від дівчини, яка теж, здавалося, втрачала від мене голову. Коли це встигло статися? Мені було легше повірити в те, що вона чародійка, ніж у те, що вона існує взагалі.

У мене була чарівна й могутня Ліна, кожен день із нею минав незабутньо й небезпечно.

Аж доки одного разу Амма не вирішила запросити Ліну на День подяки. Ось цього я ніяк передбачити не міг.

* * *

— Слухай, що тобі на тому святі робити? Знудишся, — непокоївся я, розуміючи, що в Амми вже з’явився якийсь план.

Ліна всміхнулася, і моє хвилювання зняло як рукою. Її усмішку я любив понад усе, та й щоразу, як вона усміхалася, я забував про всі проблеми.

— А як на мене, День подяки — це зовсім не нудно.

— Ти ніколи не святкувала його з нами.

— Я взагалі його ні з ким не святкувала. Це свято смертних.

— Жартуєш? Ти що, не їси в цей день індички? Гарбузового пирога?

— Ні, не їм.

— Ну, а сьогодні ти ж хоч не дуже ситно поїла?

— Так собі.

— Це добре.

* * *

Я заздалегідь підготував Ліну до того, щоб вона не дивувалася, коли Сестри після вечері загортатимуть печиво в серветки й ховатимуть його в сумочки. Чи коли тітка Керолайн і Маріан півночі сперечатимуться, де розташована перша громадська бібліотека США (в Чарльстоні) і як правильно змішувати фарби для відтінку «чарльстонський зелений» (дві частини «янківського чорного» і одна частина «повстанського жовтого»). Тітка Керолайн завідує музеєм в Саванні й так само добре знається на старовинній архітектурі, як моя мама — на амуніції і військовій стратегії Громадянської війни. Я готував Ліну до зустрічі з усією божевільною компанією: з Аммою, з дивакуватими родичами, з Маріан і Гарлоном Джеймсом.

Щоправда, я не розповів їй одну деталь. Цілком імовірно, що батько сяде за святковий стіл у піжамі, однак я не знав, як їй це пояснити.

Для Амми День подяки був одним з найважливіших свят, а це означало, що, по-перше, батько нарешті вийде до нас зі свого кабінету (хоча, зважаючи на пізній час, це не таке вже й диво), а по-друге, вечерятиме разом з усіма. І жодних сухих сніданків — у цьому Амма була категорична.

Тож на честь виходу тата в наш буденний світ Амма приготувала царську вечерю: індичку, товчену картоплю з підливою, боби й кукурудзу, солодку картоплю з суфле, медову шинку з коржиками, гарбузово-лимонний пиріг з безе… Щоправда після мого походу до озера я підозрював, що пиріг — спецзамовлення для дядька Абнера, а не страва для нашого столу.

Я на мить зупинився перед вхідними дверима, згадуючи, як уперше стояв на веранді маєтку Рейвенвуд. Тепер була черга Ліни. Вона зібрала волосся у хвіст, і лише кілька прядок вибивалося біля підборіддя. Я торкнувся їх рукою.

«Ти готова?»

Вона осмикувала чорну сукню, яка прилипла до колготок Хвилювалася.

«Ні».

«Але вже час».

Усміхнувшись, я відчинив двері.

— Готова чи ні — пізно.

В будинку пахло дитинством. Товченою картоплею і багато годинною працею.

— Ітане Вейт, це ти? — гукнула Амма з кухні.

— Так, мем.

— Ти ж не сам? Веди-но дівчину до нас, нам кортить на неї подивитись.

На кухні все шкварчало й кипіло. Амма стояла у фартусі біля плити, тримаючи в кожній руці по дерев’яній ложі Тітка Пруденс нипала туди-сюди, пхаючи пальці в усі кухон миски. Тітки Мерсі та Грейс розклали на кухонному столі «Ерудит», але складання слів ішло в них туго. Однак вони на це не зважали.

— Та годі вже там стовбичити. Йдіть сюди.

Кожен м’яз у мене напружився — я й гадки не мав, що можуть бовкнути Амма чи Сестри. Та й досі не розумів, чому запросити Ліну було для Амми так важливо.

Ліна ступила через поріг.

— Приємно нарешті з вами познайомитися.

Амма зміряла її поглядом з голови до п’ят, витираючи руки об фартух.

— Ага, то це через тебе у мого хлопчика з’явилося стільки справ. Листоноша мав рацію: гарна, як з картинки.

Цікаво, коли це Карлтон Ітон зробив Ліні такий комплімент? Чи не тоді, як вони з Аммою їхали до Броду?

— Дякую, — зашарівшись, мовила Ліна.

— Чула, ти тут школу добряче потрусила, — усміхнулася тітка Грейс. — Що теж непогано. І чого вони вас там вчать?

Тітка Мерсі виклала по черзі літери: Х-Т-І-Т-Ь-С-Я.

Тітка Грейс схилилася до дошки і скривилася:

— Мерсі Лінн, ти знов махлюєш! Шо це за слово? Ану скажи його в реченні.

— Мені хтіться того білого торта.

— Так неправильно.

Що ж, бодай хтось із них знає правопис.

Тітка Грейс прибрала одну літеру.

— Тут не треба м’якого знаку.

Ні, не знає.

«Ти не перебільшував».

«Я ж тобі казав».

— Кого я чую! Ітане, це ти? — широко розкрила обійми тітка Керолайн, яка саме нагодилася на кухню. — Ходи-но сюди й обійми тітоньку!

Я завжди завмирав, бачачи мамину сестру, — настільки вони були схожі. У неї було таке ж довге зачесане каштанове волосся, такі ж карі очі. Тільки, на відміну від мами, вона любила не джинси й прогулянки босоніж, а сарафанчики й легкі кофтинки. Певно, їй подобалося бачити подив на обличчях людей, які дізнавалися, що вона не якась вискочка-старлетка, а завідувачка Історичного музею в Саванні.

— Як там справи на півночі?

Тітка Керолайн завжди називала Гатлін північчю, бо по відношенню до Саванни він таки був не на південь.

— Нормально. А ти привезла мені праліне?

— А що, колись не привозила?

Взявши Ліну за руку, я підвів її ближче до нас.

— Ліно, це моя тітка Керолайн і двоюрідні бабці: Пруденс, Мерсі та Грейс.

— Приємно з вами всіма познайомитися, — Ліна простягла руку, але тітка Керолайн натомість стисла її в обіймах.

Грюкнули вхідні двері.

— З Днем подяки! — до будинку увійшла Маріан, тримаючи каструлю, накриту тарелем. — Я щось проґавила?

— От, скажімо, білки, — тітка Пруденс почовгала до Маріан і взяла її під