Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— Знаєте, голуби, може це від того, що я безхатченко та й маю вдосталь вільного часу, а може я від природи філософ. Якби там не було, я часто замислююсь: тисячі людей щодня тут проходять, залишаючи певні речі, емоції, слова… Куди воно усе зникає?

— Ну припустимо обгортки та пляшки забирає двірник. Та куди ж йдуть усі ці слова? Усі їхні посмішки, які, проте, я помічаю тут вкрай рідко? Куди тікають їхні страхи, з якими вони, розмахуючи руками, поспішають на роботу чи навчання?

— Де осідають їхні думки? Може хтось їх збирає?

— Ні, це виключено? Кому можуть бути потрібні думки сучасних людей, котрі мислять лише матеріальними категоріями і ніколи не торкнуться глибин Всесвіту.

— О, може вони залишаються у Всесвіті?

— А може вони створюють Всесвіт?

— Голуби, повідайте мені, що таке Всесвіт?!

— Можливо це те величезне нашарування інформації, котра залишається слідом від усіх думок та емоцій, які мали місце на цій вулиці?

— А може десь під хмарами чи під землею крутиться велетенське веретено, котре, мов нитку, намотує на себе усі події?

— Скільки людей сиділо на моєму місці! Скільки інформації пройшло через нього цю лавку, яку я брудню своїм негідним задом.

— Що буде, коли Всесвіт розірве на шматки від такого об’єму інформації?

— Може саме я його зможу врятувати?

— Ну а що, я один з найбільш неупереджених осіб у цьому місті: мене не пов’язує ні робота, ні друзі, ні сім’я. Моя ж любка, я впевнений, погодиться рятувати людство разом зі мною.

— Скажіть чесно, голуби: ви мене слухаєте лише через їжу?

— Що, ні, кажете? Не вірю… Я не ображусь, знаю ж бо, що через їжу. Воно й не дивно, ця булка така смачнюча!

Олеся, похорони Андрія завтра, — сповістила дівчину по телефону мама Андрія.

— Ти підеш? — запитала Тереза.

— Так, я маю виконати його прохання.

— Боже, ти ж пропустила вступний екзамен! — вжахнулась Олеся.

— Це вже не важливо. У мене в житті буде ще безліч інших можливостей. Головне, що душу Андрія врятовано.

— Я не уявляю свого життя без нього…! — у відчаї мовила Олеся.

Тереза пішла в танцювальний зал, аби забутися він останніх подій, вона поринула у танець. Вона була маленьким пуп’янком, котрий з кожним порухом, з кожним взмахом розкривався, поширюючі чарівний аромат танцю вечірнім повітрям. Вона пробула в Анемі три дні, проте за земними мірками пройшло лише півдня. Але вона все одно не встигла на екзамен. Дивно, але вона зовсім не засмутилась. Вона взлітала все вище і вище, розуміючи якй прекрасний цей світ, який він розномантіний та непізнаний. Їй хотілося сміятися та плакати одночасно від захоплення тим, що в Анемі вона літала на Драконі, вона дихала вільно і глибоко так, як не дихала давно.

— Вибач, я нишком підлядала за твоїм танцем. Я проходила повз і зачаровано зупинилася.

— Рада, що тобі сподобалось.

— Я впевнена, що саме ти достойна навчання у цій школі.

— Дякую, Ірино, але ж я не встигла на екзамен.

— То його ж ще не було. Його пернесли, через те, що літак, яким мали прибути хореографи, затримався. Ти, що не знала?

— Я була вимушена піти.

— Я ж думаю: чому я тебе не помітила. Я бачу: ти почуваєшся краще?

— Так, значно.

— Олесю, мені набридло тобі нагадувати, аби ти вигуляла свого пса!

— Вибач, мамо, я забула. Я зараз же це зроблю

— Чому ти не можеш нічого робити вчасно! — не заспокоювалася Олесина мама, на котру дівчина так була схожа.

— Не сердись, — вибачливо мовила дівчина.

— Ти така незібрана!? Інші у твоєму віці вже чогось досягли. Ось Тереза — скоро вступить у танцювальну школу в Нью-Йорку. А ти?

— Мамо, припини…

— Я постійно думаю: ким ти виростеш…? І не знаходжу відповідді.

— Замовкни! Мені й без тебе погано, а тут ще й ти зі своїми постійними докорами! — Олеся вибігла на двір, її серце розривалося. Вона блукала своєю вулицею. Несподівано для самої себе, прийшла до будинку, де жив Андрій. Двері залишилися не замкненими, ще від тоді як швидка забрала його окривавлене тіло. «Невже його батькам