Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

Слухаючи дратівливий звук працюючого принтера, вона піднімала листки, які падали прямо на підлогу. У повісті Андрій створив прекрасний світ. Саме той, у якому вони побували з Терезо, і яким, вочевидь, мандрувала Уляна. Створений ним світ на папері, ожив у його уяві. Став реальністю. Дуже часто, коли ми думаємо, що володіємо ситуацією, ми помиляємося. Натравивши один проти одного два братніх народи, задля створення конфлікту у книжці, Андрій торкнувся невідомих йому площин буття. Цікаво, коли все пішло не так? — думала Олеся. Чому все пішло не так? Останні сторінки ліниво виповзли з страхітливої пащеки принтера.

«Гром, Червоний Дракон, котрий осквернив озеро Асхеї, і Гелен, Золотий Дракон. Котра з усіх сил намагалася врятувати Анему, йшли, тримаючись за руки. Останні на сьогодні промені величного Сонця грали, на їхніх обличчях тінями.

— Гелен, я кохаю тебе.

— Я тебе також, Громе.

— Чи зможемо ми бути разом, люба? Золоті Дракони ненавидять мене.

— Золоті Дракони готові вибачити Червоних, якщо вони зрозуміють, що чинили не вірно.

— Червоні Дракони давно розкаялись, душе моє.

— Я знаю, я знаю.

— Громе, а може утечемо від усіх? Кудись на задвірки космосу.

— Ні, наше кохання допоможе примиритися народам Драконів.

— Сподіваюсь, любий.

— Нарешті у Анемі запанувала повна та безкінечна Гармонія, — втрутилось Сонце, — я так давно чекав цього. Сонце знало, що інший, невеличкий, шматочок смарагдового амулета, котрий відкриває двері до країни Драконів ще досі блукає серед людей. Проте зараз йому не хотілося про це думати…»

— Хочеш прогулятися до моря? — Олеся звикла, що цей безхатченко постійно верзе дивні речі, тому без здивування вислухала пропозицію про море, сидячі на бортику фонтану, посеред асфальтового сірого поля.

— А хочу.

— Тоді йди за мною.

Олеся ледве наздоганяючи, бігла за Микитою котрий вів її грайливими вуличками, які вигадливо зміїлися між кварталами. Вони ниряли у людський потік, з якого виниряли у пустинних задвірках, де лише гойдалки умиротворено медитують і мріють про щось своє. Дівчина досі ніколи не помічала усю вигадливість забудови її місто. Місту Н. рідко вдавалося привернути чиюсь увагу до своїх таємниць, адже відразлива фізіономія совдепіського минуло відлякувала всіх і кожного.

— Ти не хочеш сповільнити ходу? — задихавшись мовила Олеся.

— Звісно ні, для бажаного ефекту треба поспішати. Якщо зупинишся — загинеш. Ти не церква, аби умиротворено споглядати.

— А ще я не потяг!

— Я тебе не змушую йти зі мною, слабкодухе дівчисько, — гаркнув він, ніби навмисне ще пришвидшивши свою ходу.

Двоє вже майже бігли. Олеся лише зараз помітила, як депресивні багатоповерхові забудови поступилися місцем покинутому людьми, але не Богом місцю. Сухі змертвілі тополі де-не-де, немовби волоски на лисій голові, що з якоїсь причини забарились, височіли над вузькою і, о диво! не заасфальтованою стежкою. На щастя чи на жаль, вона було не зіпсована примхами цивілізації: у тілі розливалася спроможність до вільного польоту, а під ногами красувалася багнюка. Микита без вагання ступав у ній, він ніби відчував насолоду з того, як його ноги вгрузають у теплому місиві. Олеся гидливо перестрибувала з камінчика, котрий бува дещо виступав над загальною гладдю, на камінчик, доки не зрозуміли усю марність цих дій, і була змушена змиритися з своєю долею.

— Куди ти мене ведеш? — почала сумніватися Олеся, котрий Микита зайшов до недобудованого уже пошарпаного вітрами та час, мабуть, триповерхового будинку. Великі пихаті двері гордо дивилися на прибулих, окидаючи їх зневажливим поглядом. Вона лякали й водночас кликали.

— Вкотре повторюю, я не змушую тебе йти зі мною, не хочеш побачити море — мені більше залишиться.

— Та яке ж море у зруйнованому… — не встигла Олеся й закінчити, як Олеся замовкла і, мов за чиїмось покликом, зайшла.

Облізла фарба зі стін, відвалені деревні ставні вікон, потріскана черепиця у туалеті, пляшки, паперові обгортки та шприці нічим не вирізняли це місто від десятку інших у місті та сотні інших у всій країні.

— У подібні будівлі завжди були закохані наркомани, безхатченки та фотографи. На питання Олесі «то хто ж він?», Микита відповів, що він митець, людина з широко розплющеними очима.

— Не затримуйся, — поквапив Микита дівчину, котра, як кожен, хто потрапляє у подібні місця, тим паче з другом-безхатченком, з цікавістю розглядала мертвий простір, забувши іноді дихати, — ми прийшли сюди, аби побачити море.

Микита узяв дівчину дещо сонну дівчину за руку і потяг у глиб будівлі. Піднявшись на п’ятий поверх вони зустрілися з безмежною красивою залою, підпертою у різних місцях колонами, «я кохаю Толика» — було Олеся прочитала на одній із них. Між мармуровими атлантами ганяв вітер-композитор шумно завиваючи свою мелодію.

— Закрий очі,