Читати книгу - "Погана"

– Не говори нічого. Ані звуку.

– Я не говорю. Я нічогісінько не сказала.

– І остерігайся vipere, – каже він.

– Чого остерігатися?

– Vipere. Sssss. На сходах, – каже він. Він махає рукою, зображуючи змію.

– Змії? Про що ти говориш?

– Уважно дивись, куди ставиш ноги. Змії отруйні.

Я спотикаюсь у темряві.

– Що, в біса, їм робити на сходах?

– Вдень вони вигріваються на сонці, але іноді засинають. Якщо їх потривожити, вони вкусять. Упорснуть тобі в ногу отруту.

Я вихоплюю з сумки свій тимчасовий телефон і свічу ним на сходи. Вони старі, зарослі бур’янами та пониклими квітами. Ми йдемо повз нескінченні лимонні дерева, томати та оливкові гаї – аромат цитрусу й землі. Побиті круті сходи ведуть у нікуди. Гора виситься на милю, я закидаю голову, але вершини не бачу. Вона зникає в темряві. У мене просто під ногою розвалюється сходинка. Я спотикаюся та впускаю телефон.

ХРЯСЬ.

– Трясця, він, здається, розбився.

Я підіймаю його та пальцем проводжу по порепаному екрану. У мою шкіру впивається скляний осколок. Він такий роздовбаний, що його вже не врятувати.

– Ніно, – кажу я. – Можна взяти твій телефон? Моєму гаплик настав. – Не хочу діставати другий свій телефон. Його я, либонь, теж розіб’ю.

– Мій телефон у тебе. Ти в нього жучка запустила, пригадуєш?

– Не було там жучка.

– Був.

– Це не так називається. Я завантажила застосунок, щоб відстежувати твоє місцезнаходження за допомогою GPS-навігатора.

– Це був жучок, – каже він.

– Як скажеш.

Ми далі деремося вгору в темряві. Ніно не дає мені свого телефона. Він хоче, щоб ми були непомітними. Вважає, що темрява – це добре. Довбані сходи ніколи не закінчаться. Я не підписувалася на цей альпінізм. Хто я така? Його шерпа? Самиця яка? Гавкає собака, і я лякаюся мало не до всрачки. Дрібний дзявкітливий гівнюк, цербереня. Він кидається на дротяну огорожу, його очі яскраво світяться в темряві. Якщо добре подумати, я не люблю собак, особливо такс. Або ось оцього.

Краєм ока помічаю, як звивається щось довге й тонке.

– НІНО. ГЛЯНЬ. ЗМІЯ, – кажу я.

Ніно зупиняється й обертається, потім біжить сходами вниз, до мене.

– Що? Це? Це шланг.

– Ой. А так схоже на змію.

Ми, здається, цілу вічність деремося вгору, доки повітря не розріджується. У мене від нестачі кисню починається гірська хвороба. Груди здимаються, в легенях свист. Я запалюю цигарочку. Чую, як верещать мої м’язи та сухожилки: ЩО ТИ, В БІСА, ПО-ТВОЄМУ, ВИРОБЛЯЄШ? ТИ ВКРАЙ ОТЕТЕРІЛА?

Я відчуваю гострий біль у щиколотці.

– Аааа. Щось мене вгризнуло. Укусило мене, падлюка.

– Що? Де? – каже Ніно.

– Ось. Ось тут. За ногу.

Він повертається та знову біжить до мене, нахиляється, щоб подивитися.

– Ой, ні, почекай. Це жалка кропива.

Він випрямляється.

– Довбана рослина?

– Мені потрібно знайти листок щавлю, – кажу я. – Десь тут він має бути.

– Я ж сказав, щоб ти не галасувала.

Я знову йду за Ніно. Він не надто ласкавий. На мене нападають з усіх боків. Трохи співчуття не завадило б.

Я співаю «Poison» Ріти Ори, просто щоб згаяти час…

– ЧШШШШШШШШШ, – сичить він.

– О Боже мій, ми хоч уже близько? Скільки ще кроків?

– Це просто на верхівці цього пагорба, – говорить він, – і за рогом.

Я однаково більше не можу співати. Мені повітря не вистачає. Тож співаю подумки. Ми ще трохи підіймаємося сходами. Звертаємо за ріг: тіні, демони, земля, дерева, камені та нові сходи.

– То це сюди ми йдемо? – кажу я. – Ми ж у глушині якійсь.

– Так. У тім-то й річ.

Краще б ми залишилися на пляжній вечірці. Ніхто б нас там не знайшов… Узагалі, що ми тут робимо? Висока скеля. Круте урвище. Море б’ється об скелі далеко під нами. Чи він… Він що, зіштовхне мене звідси?

Ніно зупиняється й обертається. Іде до мене. Темно, я не можу розгледіти виразу на його обличчі. Ой, гадство. Що тепер? Він збирається мене вбити? Я знала. Він – диявол.

Я кидаюся на нього. Дістанусь до нього першою. Запобігти простіше, ніж вилікувати.

– ААААРРРРРРРРР.

Заряджу йому коліном по яйцях. Це мій убивчий прийом.

Ніно обхоплює мене за талію.

– Гей! Ти що робиш?

– Нічого. ОЙ. Відчепись.

Він викручує мені руку, заводить її мені за спину.

– Чому ти це зробила? – питає він.

– Не знаю. Я подумала… Подумала.

Я дивлюся униз із краю скелі.

– Я не збираюся тебе зіштовхувати. Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.

Він зітхає та випускає мене.

Я сідаю. Запалюю ще одну цигарку.

– Я втомилася. З мене досить. – Не дозволю йому більше ґвалтувати мені мозок своїми іграми. – Я хочу знати, що відбувається. Хочу знати, де я є.

– Я вже казав тобі. Равелло, – говорить він. Штурхає мене ногою. – Вставай.

– Я не можу. Я здаюся. – Легені в мене розриваються. Серце шалено калатає. Мій одяг змоклий у морській воді та просочений потом. Я лягаю на спину й розглядаю зірки. О, погляньте, це Оріон? – Просто дай мені померти спокійно.

– Якщо хтось тебе побачить, нам гаплик. Ми будемо в усіх телевізійних новинах: найнебезпечніші злочинці в Італії. Убивати поліцейських не слід.

– Ну, в мене ноги зовсім змучилися, – кажу я. – Ця гора щось надто вже крута.

– Minchia. Ворушись, бля.

Він витягає пістолет і приставляє його мені до шиї.

– Ну, не треба аж так.

– Я тобі казав: уставай, – говорить він. Він тягне мене за руку та ставить на ноги.

Я валюся на нього.

– То ти таки викрадаєш мене.

– Ні, не викрадаю.

– То ти мене захищаєш? Як мило. Страшенно романтично.

Цей хлопець. Як тут не матюкатися. Від нього в мене весь терпець уривається. Але Ніно страшенно спокусливий, коли сердиться. І мені таки подобається його великий пістолет.

– Якщо тебе спіймають, то знайдуть і мене. Ти тепер – моя повинність.

Він притискає дуло ззаду до моєї шиї. Я шкірою відчуваю холод металу.

– Рухайся, хай тобі чорт, доки не розвиднилося.

Я відчуваю його руку на своїй талії. Обожнюю, коли Ніно лютує.

– І все ж, куди ми йдемо? – Сподіваюсь, це місце того варте…

– Бачиш отой балкон на пагорбі? З усіма тими білими статуями? Оце туди ми й прямуємо, – говорить він.

Вілла Чимборне, Равелло, Італія

Я порозтягала всі м’язи на ногах, і, здається, в мене змістився диск, але я зупиняюсь і дивлюся крізь металеві ворота.

– Ого. Що це за місце?

– Це готель, – каже він.

– О Боже мій, він дивовижний, – кажу я, заходячи у ворота.

– Я знаю. Спробуй не висадити його в повітря.

Старовинні ліхтарі осяюють сад золотаво-жовтим світлом. Височіють пальми, і від них на галявину падають химерні тіні. В’ється плющ, вкриваючи стіни. Стоїть старовинна вежа з покришеної цегли, зі сходами, що ведуть до дерев’яних дверей. Я по стежинці йду прекрасним садом, пальцями пестячи м’які, немов напудрені, пелюстки та листя тропічних рослин. Це місце казкове. Нереальне. Тут є фонтан із летючими янголятками. Лілії, троянди та квіти жасмину. У повітрі аромат, солодкий, як різноколірні цукерочки від «Вуліз». На дереві пташка виспівує пісню.

– О, Ніно, я в захваті. Але… чому ми приїхали