Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Погана 📚 - Українською

Читати книгу - "Погана"

317
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Погана" автора Хлої Еспозіто. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 66
Перейти на сторінку:
сюди?

– П’єтро, він тут працює. Старий друг. Без зайвого галасу знайде нам кімнату.

– Ти тут уже бував? – питаю я.

– Це чудове місце, щоб переховуватися.

Ми вторгаємося в кімнати для персоналу. Ніно відмичкою зламує замок на дверях. Ми йдемо далі коридором, до спальні, ступаємо всередину і вмикаємо світло.

– Ой. Stronzo. Sono io.

Хтось спить у ліжку.

– Che cazzo? Ніно? Vaffanculo. Mamma mia. Che vuoi?[155] – П’єтро прокидається, засліплений. Напівоголений.

– Una camera[156], – говорить Ніно.

П’єтро сідає. Дивиться на мене. Потім на Ніно. Вони обіймаються.

Він протирає очі.

– Per due persone?[157]

– Sì. Sì. È per la mia luna di miele[158], – каже Ніно.

– Perché non puoi prenotare una stanza come tutti gli altri?[159]

П’єтро встає та підходить до мене. Простягає руку, і я потискаю її.

– Ciao. Piacere[160]. Auguri, – каже він. І цілує мене в обидві щоки.

– Ой. Привіт-привіт, – відповідаю я.

П’єтро натягає футболку й штани, потім веде нас до нашої кімнати, каже, що це найкраща та найбільша. Він відчиняє двері, і я ступаю всередину. Захоплено зітхаю. Святий Ісусе. Тут навіть краще, ніж я собі уявляла. Кімната величезна й оздоблена, мов палац. Приголомшлива. Неймовірна вигнута стеля, фарбована в синє. Величезний мармуровий камін. На шліфованій підлозі – прекрасні керамічні кахлі. На стіні вітальні висить чорно-біле фото Ґрети Ґарбо.

– Це просто чарівний сон, – кажу я.

П’єтро, кланяючись, виходить із кімнати.

– Що таке «auguri»? – питаю я Ніно, коли той зникає.

– «Auguri» означає «вітання».

– Ой. Он як. Зрозуміло. – Я розглядаю картини на стіні. – То з чим він мене вітав?

З тим, що я досі жива?

– Я сказав йому, що ми одружилися, – каже Ніно. – І це наш медовий місяць.

– Ооо. Як мило. – Я сідаю на ліжко. – А П’єтро теж із коза ностра?

– Ні, він просто працює в готелі. Він єдиний із моїх знайомих, хто не хоче мене вбити.

– Я не хочу тебе вбити, – кажу я.

Принаймні вже не хочу. Я почуваюся трохи в більшій безпеці тепер, коли ми тут. Може, я раніше була параноїчкою? Тіпалася на пустому місці. Я подобаюся Ніно, це точно. Він справді сумував за мною цього тижня. Чи все це дійсно була лише перевірка на мафіозність? Посвята, ініціація? Типу подвигів Геракла, щоб пересвідчитись, чи я достатня пролаза? Я повільно, глибоко й полегшено зітхаю та розвалююся на ліжку, як морська зірка.

Ніно вмикає телевізійні новини.

Я сідаю та кліпаю.

На екрані з’являється зображення Доменіко в кайданках, оточеного італійськими поліцейськими. Він іде крізь натовп журналістів, спалахів і камер. Відділок поліції. Репортерка. Ніно додає гучності.

– Що вони кажуть? – питаю я.

Він обертається до мене та хитає головою.

– Довбаний ідіот. Копи зловили його з машиною Амброджо. Знайшли валізу з грошима. Наші два мільйони євро. Його ДНК збігається з ДНК, виявленою на місці поховання Сальво, а також твоєї сестри.

– То що… вони думають, що це він зробив? Вогонь.

– Вони не мають зачіпок. Доменіко заарештований. Убивство трьох людей.

Бет, Сальваторе, Амброджо…

– Супер. Бомбово.

Ніно дає мені п’ять.

О Боже мій, я його цілувати ладна.

Я мовчу та зазираю йому в очі.

– У тебе є кокаїн? – питаю я. – Треба відсвяткувати.

– Sì, – говорить він. – Треба.

Він лізе в кишеню своєї куртки та витягає прозорий пакетик. Повний білосніжного порошку.

Я підводжу погляд і хмурюся.

– Тобто в тебе було стільки кокаїну весь цей час, доки я там здихала. Я дерлася всіма тими довбаними сходами, а ти мені його не дав?

Я приб’ю цього хлопця. Шкода, що копи поцупили мій пістолет.

– Ти не просила, – говорить він.

Ніно кидає пакетик наркоти на тумбочку. Своєю карткою вирівнює дві довгі доріжки, а потім скручує купюру в 100 євро.

Боже мій, мені цього не вистачало.

І тут я згадую про свій новий крихітний носик. Узагалі-то я його ще не випробовувала. Він ще загоюється після операції. Ще навіть тижня не минуло. Цей румунський гангстер бив мене в обличчя. Та ніс, чесно кажучи, війну пройшов. Я не впевнена, що він буде працювати. Що робити, якщо кокаїн там застрягне? Що, як мій ніс зламався?

– Ніно, – кажу я, – ти можеш задути кокаїн мені в дупу, як у тій сцені з «Вовка з Волл-стрит»?

– Що? – перепитує він. – Бля, та нізащо. Ти можеш занюхати його в носа, як і всі інші.

– Оххх, ти такий нудьгар, – зітхаю я.

– Я? Нудьгар?

– Угу. Ой, Алві, не підривай копів. Ой, Алві, не викрадай «феррарі». Не ходи на пляжну вечірку. Не галасуй. Не задувай кокаїн собі в сраку. Бла-бла-бла.

Ми вдихаємо наші доріжки. Ммм, пречудесно закинулися. У мене в голові ніби спалахує лампочка на багато мегаватів з верхівки різдвяної ялинки.

– Вважаєш мене нудним? – запитує Ніно.

– Так.

– Ходімо зі мною.

– Ну що тепер? – запитую я і встаю. Обличчя в мене заніміло, як у стоматолога. Принаймні мій ніс досі працює.

Він хапає мене за руку та тягне з кімнати назовні, до саду. Веде до задньої стіни готелю, до бірюзового басейну.

– Ого. Приголомшливо, – кажу я. – Навіть краще, ніж у Бет.

Він такий гарненький, у формі квасолинки, освітлений прожекторами. Оточений садами, пальмами та квітами. Зі скелі, від басейну, відкривається вид на Середземне море. Тут збіса круто й гламурно, мов на обкладинці альбому «Гед Кенді»[161].

Ніно зриває з себе весь одяг і стрибає у воду. Засмагла спина. Білі сідниці. Член мов анаконда. Він пірнає глибоко у воду, а потім знову з’являється на поверхні.

– То як тобі, нудно?

– Це неймовірно.

Без одягу він мені більше подобається.

Ми – Стів Макквін і Елі Макґроу в тому літньому озері в «Утечі».

– Ну ж бо. Залазь, – каже він.

Я зриваю одяг і йду до сходів. Вони сріблясто блищать на світлі, яскраво сяють, мов платинові коштовності. Я занурюю пальці в басейн. Прохолода освіжає. Спускаюся сходами донизу, у воду. Пропливаю трохи. Це чудово. Вода м’яко огортає тіло, пестячи шкіру, наче шовкова постіль. Я чую, як наркотик хвилями пульсує в мене в крові. Губи все ширше розтягуються в усмішку.

Ніно дивиться на мене з протилежного боку басейну. Я відчуваю його погляд. Пливу до нього. Тепер я справді його хочу. Так, як я ще ніколи й нікого не хотіла у своєму житті. У мене в животі пурхають метелики, так, ніби мені знову тринадцять. Знаєте що, я рада, що не вбила його. Це було б страшне марнотратство.

Ніно пірнає під воду. Його темний обрис рухається басейном, загрозливий і небезпечний, як акула чи людожерлива риба. На поверхню підіймаються бульбашки, потім він вигулькує переді мною. Я дивлюся в його очі. Темні та блискучі. Він міцно притискає мене до стінки, і ми нарешті цілуємося. Я смакую його язик, його солоні губи. Притягаю його голову до себе. Його пальці вчіпляються в моє волосся. Його рот голодно поглинає мій. Я кусаю його нижню губу. Тепла рука ковзає моїм стегном і доходить

1 ... 60 61 62 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Погана"