Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Влігшись на вовчугу на сіні, приготованім джурою Лавріном Гуком на повозі посеред батови, Сірко ще був під враженням усього, що сталося. Він відганяв оті гризоти, а вони лізли в голову, крутилися перед очима, теребили душу і тіло і не давали заснути.

По другій Зборівській угоді в козацькому таборі були й такі, що тішилися із замирення, але значна більшість гризла уста в гризоті і ладна була гризти й лікті від досади, обливаючи серця кривавими сльозами, відкрито нарікала на гетьмана, грозила чи лементувла, і ясно було, що силоміць впроваджувана лінія не перемогла б, коли б угода вирішувалася загальними козацькими і старшинськими голосами. Ненавистю буяла більшість не лише до зрадника хана, а й до царя та бояр, які навмисними діями спричинили ханову зраду, завбачливо розповсюдивши свої рішення якраз тоді, коли вони були на смертельну шкоду козакам. Багатьом чільцям та й окремим козакам було зрозуміло, що гетьман попав у сильця-лещата та сіті боярства і вибратися з них вже не зможе. Для задоволення своєї пихатої зарозумілості та дутої престижності він піде поволі на знищення неслухів-чільців і духовників, як єретиків.

Особливо різко виступили проти майбутнього приєднання Запорозька Січ на чолі із кошовим Павлом Гомоном, писарем Дем'яном Барабашем та наказним обозним Іванцем Брюхом, митрополит Київський Сильвестр Косов та архімандрит Йосип Тризна. Представники духовенства і в ставку гетьмана, і на Січ відпровадили спішно своїх посланців з реляціями проти «будь-якого спілкування з московитами», хоч дотепер пасивно і підтримували реформатора Никона.

Здивував гетьмана його довірений Данило Грек, який досі, хоч і був гречанином, спілкувався із московськими воєводами, як їхній дознавач при гетьмані, і переписувався з усіма високими дворами сусідів Гетьманщини. Він навіть застерегу зробив гетьманові і генеральній старшині, що домагання дружби з царем і оте рішення собору є «втягненням четвертого двору в змаги за Україну!..»

Відвідав гетьмана після ісходу і Йосип Тукальський-Нелюбович із застереженнями Косова і Тризци та своїми власними, пославшись на те, що «Московія розірве спай і братство церкви, пастви і війська козацького, започаткованого ще Сагайдачним і Яцьком Неродичем-Бородавкою, які вели козацькі війська до перемоги над ляхами і дали можливість створити Гетьманщину як державу».

Досі відносно дружний гетьманів табір із-за отого рішення розділився, розроївся, хоч і не розпався ще. На спішно зібраній гетьманом раді старшин — диспозиторів справ військових — Хмельницький ознайомив присутніх з попередніми умовами царя, згідно з якими Україна, як Малорусія, мала лишитися васальною самоврядною автономією на зразок Молдови, Волощини, Угорщини під султаном, а старшини, по вибору їх козаками, будуть прирівняні в станах до бояр і воєвод рангових.

На раді про поспольство на волостях, про міщан та рукомесних людей ніхто вже і не згадував, розуміючи, мабуть, що вільним мріям їхнім прийшов кінець. Може, саме тому полковницьких пірначів при голосуванні за гетьманову пропозицію піднялося геть мало. На його здивування, їх було рівно стільки ж, як і за підданий під опіку-курацію султана. Особливо активно себе виказував молодий чигиринський і наказний паволоцький полковник Дорошенко, аж Богдан мусив прикрикнути на нього в роздратуванні.

Рада проходила бурхливо і вимагала від кожного із присутніх виказати власну думку про те, як жити Гетьманщині в майбутньому. Не промовчав і Сірко, застерігши присутніх, що Запорозька Січ негайно виділиться в окрему, нікому не підвладну державу, якщо Гетьманщина шукатиме прихисток в будь-якому високому дворі, навіть свейському.

Сірка палко підтримав вінницький полковник Іван Богун.

— Земля наша стане ще більшим побоїщем для сусідів! — кричав він на раді.

Гетьман ще і ще раз втовкмачував і роз'яснював, умовляв і сперечався, обіцяв і запевняв, що Україна і її люд житимуть при царі «всея Русії» не гірше, а краще, аніж при польському королі, звільнивши і решту русинських земель від Польщі, Литви і навіть від ханських та султанських пашаликів. Кінчилася рада тим, що якийсь час старшини будуть роздумувати, ураховуючи наступні події і поведінку сусідніх дворів...

Ще роздавались гетьмановими супліками гроші із його гамзи-казни «на утримання військові і рангові, на кошт і жолд, господарчі видатки і скрути», що практикувалося по закінченні кожної вікторії; ще Хмельницький утішав себе сердечними листами Юрія-Григора Унковського, що лестив гетьманові описом його величі; ще король польський, приходячи до себе після поразки і розгрому, лише вирушав з-під Жванця, а хан турлив кількатисячний ясир русинський, відхлинувши ордою в степи; ще Іван Богун вінницький, явно ігноруючи оті посули на ранги, ішов зі своєю свитою в Помежжя, йому услід в Умань — Глух, в Кальник — Федоренко, у Корсунь — Лука Мозиря, в Прилуки — Давидів брат Тиміш Носач, у Ніжин, як наказний гетьман,— Іван Золотареико разом із обдарованим гетьманом щедро, не знати й за що, другим Іваном, Богуном, Новгород-сіверським і стародубським... Усе ще було як колись, не було лиш колишньої одностайності буяння духу людського. Сум і непевність заполонили серця.

Відпровадивши охочекомонників із придбаними у вікторії кіньми та батовами до Дзиковського і на Дон, а зібраний полк ворохобців — у Стародуб, пішов у непевності, гукнувши запорожців і нових охочекомонців, і Сірко на Січ, лишивши гетьмана під Жванцем з рештою війська, що також збирався правитися разом із Якимом Сомком до Переяслава на роковану і невідхильну зустріч із царськими боярами для «правних потрактувань», а фактично — для віддачі без бою України в «самоврядну підлеж всея Русії»...

Штапувала осінь собі на смерть чарівну льолю. Дивилося, мов із-під кучматих брів, примруженим і осудливим оком на довгу валку пішців, кіннотників і батових Сіркового війська, що розтяглося впростяж покрученим змієм, поосінне тьмяне сонце, ховаючись у хмарах. Шматувався в душі, аж стинаючись і корчачись від болю,