Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Рухалися забарно, хоч і спішили ніби, поки земля не взялася голощиком-ожеледдю. І військо, і батови в отому ланцюзі то на горби виходили, то в долини спускалися, ламаючи стрій. Ранками вирушали, як ще туман запиналом вкривав землю, лише глягою-кисляком із сухарями чи грулею-ріпою підкріпившись. Співали натужні рипи возів, копит і ніг у путі...

А за Вінницею, де Сірко ще раз зустрівся в смуті із Богуном та Федоренком, його валку догнав гетьманів посильний з листом, якого треба було передати кошовому Січі Павлові Гомонові та «старшому і меншому Війська Запорозького посполитству». Хмельницький власноручно писав у тому листі, якого перечитав Сіркові його джура Лаврін Гук, таке: «Відпускаємо до Вас Військо Ваше низове Запорозьке, яке Ви щоліта в усі мимошедші роки і тепер присилали на наше бажання для потреб звитяжних проти неприятеля нашого — короля польського, і за оті присилки Ваші оного мененого війська веле дякуючи, наперед про отаку ж добру приязнь до нас пильно просимо...»

Іван Сірко ждав від посильного якихось додаткових новин для себе особисто, але той оперезав коня карбачем і понісся назад, ніби втікаючи, поки й зник у далечі. Вночі, на привалі, обидва Івани — і Сірко, і Богун — розпалюючи пристрасті, лишились непримиренними в думці про якесь приєднання України до будь-кого, хоч і визнавали, що рідний люд у війнах на третину зменшився, а нужди його, вичерпавши сили, збільшилися. Обидва в душах плакали за Тимошем Хмелем і проклинали хана га старшин-крутіїв і перекинчиків, покладаючи надії на Золотаренка, Дорошенка, Сомка, Лисовця, Томиленка і інших, як і на спай Січі із волостю, представниками яких вони були загальновизнаними...

В дорозі різко помінялася погода. Спершу подуло сирим і холодним вітром, а однієї ночі випав сніг, на ранок вдарив мороз, хоч до Михайла Архангела було ще чимало часу. Довелося поміняти в Черкасах вози в батових на сани, купити за полковий кошт трохи одягу: свит, кожухів, кирей, чобіт, шапок, хусток, коців для людей і кінських попон, залишити недужих і тяжкопоранених.

Дні коротшали, тому було вирішено правитися з рана і допізна. Одного дня, правда, того не дотрималися: зупинилися по обіді в містечку Боровиці, бо Сірко звелів купити борошна на мамалигу, затірку і лемішку і забажав побачити здавна знайоме йому місто. Нагадало йому про себе оте нещасне втікання з-під Мошнів зі славним Павлюком-Бутом по Кумейках. Щоправда, Боровиця тепер була далеко не та. Розрослася, розбудувалася аж ген-ген так, що й не пізнати. Довгенько стояв усамітнено над урочищем і геть замерзлою річечкою Гречанкою. Проскакав над осипшцем, від сліз не бачачи дороги, через вимерзле джерельце річки Боровички, де були колись козацькі редути, і вернувся до полку, як уже смеркало і в таборі смажилося на вертелах кілька сайгаків-кізок та у здоровенних казанах-таганах і катрягах варилася саламаха...

Довга, марудна і клопітлива путь потроху вивіювала із Сіркової душі злобу на гетьмана, на себе і на польського короля та переносила її, перемішуючи, подвоюючи, на хана і вперше — на царя та бояр. І тоді, розпалившись у муках і болістях, він місця собі не знаходив, пригадуючи діда й бабу, батька й матір та всю родину.

«Як жити народові між отакими сусідами? — питав себе, не бачачи просвітку.— З ляхами неможливо, з татарами і турками — й поготів, з московитами...— аж спинився, бо згадав, як писала йому кума Явдоха: „А цар, бояри та воєводи, як і святі отці з іншими посіпаками, користаючи з безвиході наших людей, манять їх в оті забісся слобідські, в оті верші хрестом та братністю, самоврядуваннями, відгороджуючи тим свій люд від ногаїв, вербунками зманюють в Тор на солониці, і ніхто вже звідти не вертається навіть каліками, бо остроги кругом ловлять збіглих і закатовують... Будують тепер їх повсюдно, та такі, кажуть, що через них і до ногаїв не втечеш...“»

Мука в дорозі ще підсилилася, коли в путі дізнався, що людолови знову побрали неймовірно численні ясири, а села і містечка спалили.

«Ну й сусідів поселила нам чорна доля! І за який же то гріх? — стискав у грудях невимовний біль.— Боже! За що така кара люду нашому?! Чим ми прогнівили тебе, нещасні?!»

Тріщала, лопалася крига на Дніпрі, довколи лежали накриті білими снігами та морозним мороком інею. Дороги вже не було, обізнані козаки вели армію навпрошки, хто в задумі і розпачі, а хто в жартах і вимислах, полегшуючи собі і побратимам путь.

Найперше, що побачили, наближаючись до Січі, прибулі, це перетягання ватагами козаків підсіченого оситняку й очерету. Буйнорослі, вони завжди були і ошатненням та одашенням куренів, куховарень, стаєнь та інших будівель, і постійним матеріалом для поплавних куликів під чайки й човни, для хідників у куренях та наметах, для підстилів-матраців на нари, для виготовлення кошиків, кошелів, затинів перед вершами і нарешті — паливом в зимі. Отож, заготовляли їх в Січі цілі гори, легко збиваючи-стинаючи окісками на придніпровій кризі, поки ще не навіювала зима снігу...

Одразу ж, як обози і загони заїхали в ледь засніжений двір, при зустрічі із чільниками і самим кошовим, Павлом Гомоном, Сірко вияснив, що ні сіна та збіжного оброку для пригнаних коней, ні харчу для козаків-прибульців у Коші достатньо не буде. Засмутило те приїздців, проте в Січі спішно палилися груби в охололих порожніх куренях, готувалася саламаха і затірка для них, промерзлих, стомлених і голодних. Кошовим Павлом Гомоном, скупим і скнаруватим, був навіть виділений кадубок оковитої — «для зігріву душ прийшлих». Все те трохи облегшило смуту і виснагу прихідців, а запашні постелі в теплих куренях після рибної юшки, саламахи та зігріву приспали войовників як годиться...