Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Я тільки ще не уявляв тоді, який то подвиг — фізична праця. Під фізичною працею я маю на увазі не те, аби час від часу перекопати грядку на городі чи підмести сміття на вулиці. Я маю на увазі роботу по десять-дванадцять годин де і чим прийдеться, вдень чи вночі, за дощу чи снігу. Жаль, що я свого часу не навчився плести ті гарні кошички і капелюшки, слугуючи діду Панасу лише на побігеньках.

І ми із Вірою пішли на заробітки. Куди поділися наші розніжені сніданки, куди щезло оте почуття лінивого плину часу… Я вже не говорю про розкоші наших мандрів, які тепер видавалися мені давно баченим кінофільмом. Інколи мені снився Париж, якого я не зумів свого часу оцінити, і як я схоплювався о пів на третю ночі аби бігти за чотири з половиною кілометри до пекарні, то дуже жалкував, що не народився у тому місті, єдиному місці на землі, де можна бути нещасним і через те не страждати.

А тут, у цьому Богом забутому дикому куту, я зненавидів усі пекарні світу і усі хлібобулочні вироби. У мене виявилася алергія на муку, яка рипіла по всьому моєму волохатому тілу і лізла до вух, очей, носа, черевиків, нижньої білизни. Від тої муки мені висипало на спині, і я чухався нею об стіни, наче шолудива свиня об тин. Але іще гірше було із тістом. Воно липло куди тільки можна було собі уявити і не хотіло падати кругленькими кавалочками на піддон до випічки, як у моїх вправних колег-молодичок.

А жарко було у тій пекарні, наче у чорта на сковороді. Мої напарниці роздягалися до ліфчиків, але видовище їхніх напівголих тіл не викликало у мене нічого окрім огиди, бо вони пахли мукою, сирими яйцями і содою. Сам я скажено пітнів, але соромився скидати сорочку, і то не через своє волохате погруддя, а через висип на спині, який я уві сні роздирав до крові. Я боявся, що через те мене викинуть з роботи. Наприкінці зміни хазяйка платила мені готівкою за роботу та ще й пакувала на дорогу свіжих булочок, що їх я клав на столик у їдальні. Для Аліни, котра іще спала, і для Віри, що вже приймала душ, аби бігти на роботу.

Їй теж було не з медом. Та що я таке кажу — вона тихо страждала.

І не так через те, що робота була тяжкою, як через саму ту роботу. Що вона саме робила, про те вона мовчала. За словами Юргена вона була гордячкою. Але що той дурень-регбіст у сутані священика на ній тямився. Інтелігентна і цілеспрямована, цнотлива і мужня, романтична і працьовита, проста і духмяна… О, я міг би вести той перелік безконечно, бо вивчив мою кохану, наче Біблію, напам'ять. Але кожного разу вона відкривалася мені новою сторінкою, і я наново у неї закохувався.

— Бачиш, котику, обставини міняютьтся і до них, як-не-як, треба пристосовуватися, аби вижити. І життя не питає тебе про твої мрії, освітній ценз чи соціальне становище. Мільйони людей на світі ходять на таку роботу і не роблять з того геройства.

Доки вона приймала душ, я намагався якось особливо приготувати сніданок, викладаючи ті кляті булочки вигадливими вежками. Але вона ледь надкушувала від котроїсь, відпивала кілька ковтків кави і їхала на роботу. Машина, старезний «форд» скупердяя Жан-Люка, не заводився за холодної пори, і я мусів штовхати ту замерзлу бляшанку, аби вдихнути у неї іскру життя.

Її робота була аж за п'ятдесят кілометрів звідси. У тому далекому краї не питали про аусвайси і посвідки. Один Бог знав, чим вона там займається. Якось, як ії про те спитала Аліна, вона сказала:

— Яке то має значення? Свого часу я он у морзі підробляла.

І на тому розпитування скінчилося. Коли вона поверталася, я уже лягав спати, щоб встигнути о пів на третю до замішування тіста, але іще і серед ночі товстим ядучим вужакою тягся до її кімнати коктейль мислимих і немислимих хімічних засобів для чищення каструль, підлог і унітазів.

Аліна теж знайшла урешті роботу, у порівнянні із нашими шляхетну і добре оплачувану. Вона розносила їжу старезним дідусям і бабусям. Той притулок для стареньких був далеченько від нас, і вона їздила туди тричі на день велосипедом, бо, по-перше, другої машини у нас не було, а, по-друге, вона усе одно машину не водила.

Оця обставина мене тепер якраз найбільше і дивує. Бо як мене сповістили, що вони знайшли вщент вигорілий «форд», за кермом якого сиділа обвуглена персона жіночої статі, а на її пальці була весільна обручка з написом «Аліні — з любов'ю від Жан-Люка», то я, проплакавши цілу ніч, на ранок дуже у тій історії засумнівався. Бо Аліна не те що сама машину не водила, вона взагалі боялася їздити у легкових машинах, вважаючи їх дуже небезпечним транспортним засобом. Але бачите, свого часу під час мого арешту вони знайшли у мене пару її панчіх і сулію з гасом. Тому вони тулять усе те до купи, аби поліпшити статистику по розкриттю убивств у цьому благословенному краї.

Отак ми й жили тоді якийсь час, якщо це, звісно, можна було назвати життям. Гроші ми з Вірою тримали не у банку, а у банці, збираючи потрібну для прокладання каналізації суму. Бо, як не дивно, через якийсь бюрократичний вивих ми не мали права користуватися Жан-Люковим майном, але мусили за нього платити, аби його не конфіскували оті зажерливі Behorden. А те, що заробляла Аліна, якимось дивним чином переходило до рук ювеліра за діамантову весільну обручку, яку їй подарував той покидьок Жан-Люк і за якою отепер було ідентифіковано обгорілий труп якоїсь жінки, що сиділа за кермом Жан-Люкового