Читати книгу - "Нічний цирк"

Але очевидно, про яке змагання йдеться, а з ним тісно сплітається все інше: минуле і майбутнє.

Це було водночас ворожінням для всього цирку, а не лише для ілюзіоністки, тож Ізобель так хвилювалася, що не могла зосередитися на деталях. Вона бере зі столу карти й замішує їх назад до колоди. Чарівник опиняється зверху. Дівчина зупиняється, побачивши карту, і оглядає кафе. Хоча кілька відвідувачів убрані в капелюхи, того, на кого вона чекає, тут не видно.

Віщунка мішає карти, поки Чарівник не губиться десь у глибині колоди, а потім відкладає їх і повертається до книжки, щоб перечекати дощ на самоті.

Надворі лютує злива, тож помережані поодинокими освітленими вікнами вулиці залишаються здебільшого темними й безлюдними. Хоча й дмухає прохолодний вітер, надворі не так зимно, як очікувала Селія.

Сама вона не вміє добре ворожити на картах таро — завжди занадто багато можливостей, занадто багато значень. Але, коли Ізобель пояснила їй основні елементи, дівчина й сама помітила і складні почуття, і неминуче викриття. Вона навіть не знає, що й думати про це, але, попри скептичний настрій, сподівається, що скоро точно знатиме, хто її суперник.

Вона й далі неуважно ступає, розмірковуючи про карти, але незабаром помічає, що їй тепло. Принаймні так само тепло, як біля каміна, де вони сиділи з Ізобель. Більш того, її одяг досі сухий. Жакет, рукавички, навіть пруг сукні. Хоча ллє як із відра, а краплі води, роздмухувані вітром, летять навсібіч, наче насміхаючись із законів тяжіння, на неї не потрапила жодна крапелька. Від велетенських, як ставки, калюж на всі боки розлітаються бризки, але Селія їх не відчуває. Навіть черевики не намокли.

Діставшись до відкритого всім вітрам майдану, Селія зупиняється біля вежі з астрономічним годинником, де вирізьблені з дерева апостоли попри непогоду з’являються у визначений час.

Вона досі стоїть у струменях дощу. Краплі падають так рясно, що вже за кілька кроків нічого не видно, але дівчині тепло й сухо. Вона простягає перед собою руку з-під парасольки й уважно дивиться на неї, та жодна крапля не потрапляє на шкіру. Навіть ті, що вже наблизилися до шкіряної рукавички, різко змінюють напрямок і відбиваються, наче наштовхнувшись на щось невидиме й непроникне.

Саме тоді Селія розуміє, що взяла не свою парасолю.

— Перепрошую, міс Бовн, — звертається до неї крізь шурхіт дощу голос і відлунює вулицею. Вона впізнає його, навіть не озирнувшись. Біля дівчини стоїть мокрий як хлющ Марко, і краплі дощу сріблястими цівками стікають із крис його котелка. У руках складена парасоля, яка достоту схожа на ту, котру тримає вона.

— Боюся, ви взяли мою парасолю, — каже він захекано й посміхається хижою посмішкою, яка швидше належить вовкові, а не ягнятку.

Селія здивовано витріщається на нього. Спочатку вона дивується: що, в біса, робить у Празі Чандрешів помічник, якого вона ніколи не бачила за межами Лондона? А потім замислюється, звідки в нього така парасоля.

І поки вона збентежено дивиться на хлопця, шматочки головоломки поволі складаються. Селія пригадує кожну свою зустріч із юнаком, який тепер стоїть перед нею посеред зливи, згадує, як він хвилювався під час її відбору, роки поглядів, кинутих крадькома, і зауважень, які вона вважала скромним залицянням.

А ще постійне враження, наче його тут насправді немає: хлопець так зливався з обстановкою, що Селія часто забувала, що він узагалі знаходиться в кімнаті.

Раніше вона гадала, що це одна з рис доброго помічника, і ніколи не задумувалася, наскільки оманливим може бути таке враження.

Раптом дівчина почувається недоумкуватою: вона жодного разу навіть не припустила, що Марко може бути її суперником.

І тоді вона засміялася, її життєрадісний регіт звучить в унісон із шурхотом зливи. Маркова усмішка тане, і він розгублено дивиться на дівчину, скліпуючи з вій краплі води.

Опанувавши емоції, Селія присідає в досконалому глибокому реверансі. Вона простягає хлопцеві парасолю й задихається, бо дощ падає на неї стіною тієї ж миті, коли ручка перестає торкатися пальців. Він віддає їй таку саму на вигляд парасолю.

— Перепрошую, — каже вона, а в погляді досі іскриться радісний подив.

— Я б дуже хотів побалакати з вами, якщо ви не проти чогось випити, — каже Марко. Його капелюх уже сухий, і хлопець марно намагається прикрити парасолькою їх обох. На вітрі пасма темного волосся нитками прилипають до щік Селії, вона задумливо вдивляється, як краплі дощу випаровуються з Маркових вій.

По всіх роках сумнівів зустріч із суперником відбувається зовсім не так, як вона уявляла.

Вона завжди думала, що знайома зі своїм опонентом. Що цей хтось напевно знаходиться в стінах цирку, а не за його межами. І все одно дивується.

У голові так багато запитань, вона мріє дізнатися про стільки речей, хоча тато постійно наголошує, що не можна знатися із суперником. І водночас вона раптово почувається незахищеною, адже він завжди знав, на що від кожного з них можна чекати. Знав, щоразу відчиняючи їй двері чи записуючи Чандрешеві примхи. Щоразу, коли витріщався на неї ось так, як тепер, своїми чесними світло-зеленими очима.

І все одно його пропозиція дуже заманлива.