Читати книгу - "Чумацький шлях"

Чумацька валка без перешкод і без пригод прибула до Берислава. Всюди тільки й мови було – про війну. Хуржик радів: через ці новини про зникнення Івася всі швидко забули. Поговорили, побідкалися, що пропав хлопець, – та й перестали. Сам Хуржик підкинув думку, що наймита вбили татари і труп його заховали в таємному місці або втопили в солоному озері. Ніхто не заперечив проти такого здогаду – і на цьому всі зійшлися. Солі набрали досхочу – аби витримали мажі та довезли воли. Окрім того, накупили сушеного ізюму, хурми, тарані та вина і на радощах поспішали додому.

Однак на переправі чумаків чекала несподіванка. Другого дня після прибуття до Берислава валку оточили солдати. До Хуржика підійшов офіцер – запитав:

– Отаман валки?

– Так, – відповів Хуржик.

– Відійдемо трохи. Треба поговорити.

Коли відійшли вбік, офіцер знову запитав:

– Грамотний?

– Читати й писати вмію.

Офіцер витягнув з-за обшлага мундира папір – показав ошелешеному Хуржикові розмашистий підпис: Потьомкін.

– Бачив?

– Бачив. Але що це означає, пане офіцере? Яке відношення цей папір має до мене?

Той зробив суворе обличчя.

– Йде війна! Ми забираємо для потреб армії всю твою сіль!

Хуржиків язик затерп.

– Як – забираєте?

Офіцер усміхнувся, поплескав отамана по плечу.

– Та не лякайся! Не даром, а за гроші! Для армії потрібна сіль. Багато солі! Війна буде затяжна, і князь Таврійський послав мою команду закупити цілу валку.

У Хуржика відлягло від серця.

– Ху-у! Перелякав ти мене, служивий! – зітхнув з полегшенням. – А по чім заплатиш і коли заплатиш?

Офіцер оглянувся. Переконавшись, що ніхто не може почути його, все ж понизив голос:

– Заплачу добре – не пошкодуєш…

– Так солі ж не привезу додому! Що люди скажуть? – не здавався Хуржик.

– Чудило ти, отамане! Вернешся до Перекопу – купиш скільки твоїй душі завгодно! Я знаю, що деякі чумаки за літо двічі обертаються до Криму, а тобі щастя само йде до рук – тут близько. Такий бариш матимеш! Але…

Хуржик уже й сам замикитив, що буде вигідно, однак останнє слово офіцера насторожило його.

– Що – «але», служивий?

Офіцер зовсім понизив голос.

– Бачиш, отамане, я тобі роблю вигоду, то й ти мені перекинь що-небудь…

– Як же це зробити? Чумаки не погодяться…

– А чумакам і не треба знати, – підморгнув офіцер. – Я складу папір, тобто напишу купчу, що сіль куплю у тебе на злотий дорожче за пуд, але ти чумакам про це – ні гу-гу… Зі злотого тобі перепаде п’ятачок, а мені – гривеник. Тобі лиш треба прикласти руку до паперу – і мовчати! – Офіцер насторожено дивився на отамана. – Ну, то як?

Хуржик ураз збагнув вигоду, хоча й розумів, що якийсь ризик є:

– А якщо князь дізнається? Не зносити тоді голови!

– Чудило ти, їй-богу! Це в першу чергу торкається моєї голови! А з твоєї й волос не впаде, якщо сам не розпатякаєш!

Хуржик подумав, що й справді цю змову ніякий собака не розкриє, якщо вони з офіцером самі не розпатякають, а тому сказав рішуче:

– Гаразд, пиши купчу, а я поговорю з чумаками.

Того ж вечора чумаки перевантажили сіль на галеру, що підійшла до берега, і почали лаштувати вози у зворотну дорогу – знову до Криму. Всі розуміли, що їм несподівано привалив подвійний заробіток. Таке трапляється нечасто – і від того було радісно на душі.

Вранці, коли їли гарячу кашу, до берега пристало чотири чайки-галери, і з них висипали запорожці – з пістолями та рушницями, з порохівницями та шаблями, навіть з чубами-оселедцями на голених головах.

– Браття чумаки, виручайте! Приспіла пора сніданок варити, а солі ані друзки! Вже який день їмо все прісне, не солоне!

– Та в нас самих катма! Все продали!