Читати книгу - "Чумацький шлях"

– Ну, хоч торбинка знайдеться?

– Знайдеться торбинка. Для себе зберігаємо.

– То й поділіться з нами!

До гурту підійшов Безкровний – витріщив очі.

– Братчики! Та з якого ви світу? Невже ж знову бачу запорожців? Невже це не сон? Як же це? – Він протер очі.

До нього пропхався через натовп якийсь здоровань з голеною головою, чорним вусом та опасистим черевом і загріб його в обійми.

– Їй-богу, Безкровний! Михайло Безкровний! От щоб я вмер – він. Та звідки ти взявся, братику? Невже чумакуєш?

Безкровний звільнився з обіймів і розставив руки.

– Боже! Охрім! Гупало! Побратиме дорогий! От не чекав зустріти тебе, та й ще зі зброєю! На чайці! Невже запорожцям дозволено знову відбудувати Січ, створити військо?

– Як бачиш! – Гупало випростав груди, показав на товаришів, на їхню зброю, на чайки. – А чого ти дивуєшся?

– Ну, як же! Хіба ти забув, що Січ була знищена, сплюндрована – і сліду генерал Текелій не залишив від неї!

– Е-е, брате, як таке забути! Та часи змінилися. Війна! Знову війна з басурманами! От цариця з Потьомкіним і згадала про нас. Недарма кажуть – як тривога, то й до Бога! Тому і вдарив той халамидник Грицько Нечеса чолом нашим отаманам: Харкові Чепізі, Антонові Головатому, Сидору Білому та Легкоступові, щоб збирали тих запорожців, що повернулися з-під турка та жили по очаківських степах. Отож і зібралися ми під проводом Сидора Білого. Та й немало – вже більше двадцяти тисяч. Спочатку таборилися ми поблизу Берислава, потім Білий перевів нас у Прогної, колишню запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідти невдовзі ми знялися і стали кошем у Василькові, що на лівому березі Бузького лиману. Отож і прямуємо ниньки туди, забравши решту хлопців, що залишилися тут. Лише називаємося ми тепер не Низовим товариством запорозьким, а Вірним Військом Запорозьким. Таку назву дав нам князь Потьомкін, нечестивець Грицько Нечеса, на догоду цариці. Та біс з ними – з царицею та її хваворитом! Головне – ми знову при зброї і знову будемо битися зі споконвічним противником нашим – турецьким султаном! Будемо збройно відстоювати наші землі понад Дніпром, Бугом та Чорним морем!.. Ну, а ти ж як? Бачу – живий, здоровий!

Безкровний зітхнув:

– І живий, і здоровий, і дітьми обсівся. Та розвередив ти ниньки мою давню рану – аж занило серце!

– Чого б то?

– Ну, як же! Був запорожцем, а став гречкосієм, чумаком! Волам хвости кручу, хай би подохли! Побачив вас – і нутрощі перевернулися. Так і хочеться кинути к лихій мамі та й попливти з вами! Дихнути ще раз тією волею, що виколисала мене на берегах Дніпра!

– Так що тебе тримає? Гайда з нами!

– А приймете?

– Питаєш! Чого б же ми не прийняли до свого коша колись хороброго козака Безкровного? Хіба, може, став боягузом?

– Та ні.

– Ну, то й кидай своїх волів та приставай до нас!

– А що – і пристану! От тільки доручу свої мажі хлопцям.

Чумаки, що чули цю розмову, занепокоїлися. Земляки Безкровного, засульці, загомоніли:

– Михайле, одумайся! Дома ж діти залишилися! Жінка! Ніхто ж тебе силоміць не тягне на війну!

– Та й солі ще треба купити!

– І додому допровадити!

– І продати, щоб із баришем бути!

Безкровний на мить завагався, але глянув на просмолені байдаки, на запорожців, що з цікавістю спостерігали цю сцену, на дебелого Охріма Гупала, в чорних очах якого грали насмішкуваті бісівські вогники, і рішуче махнув рукою.

– Ні, братця, не поїду я по сіль! Коли б усі міркували так, як ви, то досі турський султан підбив би під себе всю Україну! Кому ж, як не нам, запорожцям, захистити її! Ось мій останній рішенець – поїду я з побратимами-запорожцями на море! А ви візьміть моїх волів, мої мажі, купіть солі та й довезіть її до Засулля, передайте жінці. Хай продасть та дітей годує! І мене жде з війни! А не вернуся – хай заміж виходить!

– Ти це справді, Михайле? – спитав Хуржик.

– Справді, отамане, – відповів Безкровний і вийняв з кишені капшук. – Ось мій заробіток, – купи солі і на мою долю та довези до Засулля. Хай жінка продасть і купить дітям взуття та якусь одяганку… А я, дасть Бог, живий буду – повернуся з війни. Хай жде!

Хуржик сумно усміхнувся і заховав капшук за пазуху.

– Зроблю, Михайле, так, як кажеш. Але не радив би тобі отак зопалу кидати живе