Читати книгу - "Домбі і син"

— Як ваше здоров’ячко сьогодні? — спитав одного ранку містер Турбот-управитель, входячи до кабінету містера Домбі з пакою паперів у руці.

— Добридень, Турботе, — привітався містер Домбі, підводячись з крісла і стаючи спиною до вогню. — Що ви там принесли для мене?

— Не знаю вже, чи слід турбувати вас цим, — одповів Турбот, — перебираючи папери. — У вас сьогодні засідання комітету о третій, пам’ятаєте?

— А друге — за чверть четверта, — додав містер Домбі.

— Ви ніколи нічого не забуваєте! — вигукнув Турбот, усе ще перебираючи папери. — Якщо містер Поль успадкує вашу пам’ять, то з ним тут не буде легко. Вистачить і вас одного.

— Але й у вас пам’ять непогана, — зауважив містер Дамбі.

— О, в мене! — відповів управитель. — Для таких, як я це — єдиний капітал.

Не схоже було, щоб містер Домбі хоч трохи розсердився чи похитнувся у своїй величі, коли, зіпершись на камін, він з голови до п’ят оглядав свого підлеглого (непомітно для того). Туго припасований, ошатний костюм містера Турбота і його чванькуватість — чи то природна, чи то наслідувана зі зразка, що стояв тут же, — тільки підкреслювала його принижене становище. Він мав вигляд людини, яка і хотіла б позмагатися з силою, потужнішою за неї, але велич та вищість містера Домбі повергла її остаточно.

— Морфін тут? — спитав містер Домбі по недовгій паузі, протягом якої містер Турбот гортав свої папери й бурмотів уривки речень звідти.

— Морфін тут, — одповів той, підвівши вгору обличчя з широченною і вкрай несподіваною посмішкою. — Мукає за стіною якісь арії — певне, спогади про учорашній квартет, — і зводить мене з глузду. Хоч би вже пустив свою віолончель з димом та й усі ноти за нею.

— Ви, бачу, нікого не поважаєте, Турботе, — сказав містер Домбі.

— Нікого? — знов усміхнувся той широкою котячою посмішкою, вищиривши всі свої зуби. — В усякому разі, небагатьох. За одного, — пробурмотів він, немов думав уголос, — за одного, принаймні, ручуся.

Небезпечна риса, якщо він казав правду, і не менш небезпечна, коли прикидався. Та навряд чи це спало, на думку містерові Домбі, котрий і далі, рівний як струна, стояв спиною до каміна й дивився на свого головного службовця з поблажливістю, крізь яку прозирала прихована, та сильніша, ніж завжди, певність своєї сили.

— До речі, щодо Морфіна, — сказав містер Турбот, виймаючи один папірець з купки, — він повідомляє, що конторник у нашому агентстві на Барбадосі помер, і пропонує зарезервувати місце для заступника на «Сині та Спадкоємцеві», що відпливає туди десь через місяць. Вам, певне, однаково, хто поїде? У нас тут нема нікого підхожого.

Містер Домбі, з виразом повної байдужості, кивнув головою.

— Місце не бозна-яке, — зауважив містер Турбот, беручи перо, щоб занотувати щось на звороті папірця. — Гадаю, він подарує його якомусь бідному небожеві одного із своїх друзів-музикантів. Може, хоч той перестане тирликати на скрипці, якщо в нього такий хист. Хто там? Увійдіть!

— Вибачте, містере Турбот. Я не знав, що ви тут, сер, — промовив Уолтер, що приніс кілька свіжих, ще не розпечатаних листів. — Містер Турбот-молодший, сер…

При згадці цього імені містер Турбот-управитель не знав — або вдав, що не знає,— де подітися з сорому та приниження. Він глянув на містера Домбі, немов просив пробачення, спустив очі долі і хвилину постояв мовчки.

— По-моєму, сер, — різко й сердито звернувся він до Уолтера, — я просив вас не вплутувати в розмову ім’я містера Турбота-молодшого.

— Перепрошую, — відповів Уолтер. — Я хотів тільки сказати, що містер Турбот-молодший сказав мені, що ви, здається, пішли. Інакше я не дозволив би собі постукати, коли ви з містером Домбі працюєте. Ось листи для містера Домбі, сер.

— Гаразд, сер, — сказав містер Турбот-управитель, вихоплюючи листи йому з рук. — Ідіть працюйте.

Та, беручи листи так нецеремонно, містер Турбот упустив одного з них на підлогу й не помітив цього. Не побачив нічого й містер Домбі. Якусь хвилину Уолтер вагався, певний, що хто-небудь з них уздрить-таки листа, але що ніхто не бачив, спинився, повернувся назад, підняв конверт і поклав його на стіл містера Домбі. Листи прийшли з поштою, а той, що впав, був одним з регулярних звітів місіс Піпчін, адресованим, як завжди, — бо місіс Піпчін писала досить погано, — рукою Флоренс.

Містер Домбі, звернувши аж тепер увагу на листа, здригнувся і, гадаючи, що Уолтер навмисне вибрав його з-поміж інших, гнівно зиркнув на хлопця.

— Можете йти, сер! — невдоволеним тоном сказав містер Домбі.

Він зіжмакав листа в долоні і, провівши Уолтера поглядом, пхнув до кишені, так і не розпечатавши його.

— Вам треба, ви казали, послати когось до Вест-Індії? — кваплйво спитав він.

— Так, — одповів Турбот.

— Пошліть молодого Гея.

— О, чудово! Нічого не може бути простішого, — сказав містер Турбот, не виявивши ні щонайменшого подиву, і взяв перо, щоб так само спокійно занотувати на доповідній містера Морфіна: «Пошліть молодого Гея».

— Покличте його назад, — сказав містер Домбі.

Містер Турбот негайно виконав розпорядження, і Уолтер миттю повернувся.

— Гею, — мовив містер Домбі, ледь обернувшись, щоб кинути на нього оком через плече, — тут є…

— Вакансія, — додав містер Турбот, розтягши рота до меж можливого.

— У Вест-Індії, на Барбадосі. Я посилаю вас туди, — вів далі містер Домбі, викладаючи всю прийду без прикрас, — на посаду конторника в бухгалтерії нашого Барбадоського агентства. Перекажіть вашому дядькові, що я призначив вас на службу до Вест-Індії.

Уолтерові так забило дух од несподіванки, що він ледве знайшов у собі сили повторити: «До Вест-Індії».

— Хтось мусить їхати, — пояснив містер Домбі. — Ви — молодий, здоровий, а справи у вашого дядька не блискучі. Перекажіть йому, що ви призначені. Поїдете ще не зараз. Може, за місяць чи за два.

— Я там і залишуся, сер? — запитався Уолтер.