Читати книгу - "Безслідний Лукас"

— Поки ти десь так неприпустимої недозволено ховався, — несподівано заявив містер Ор, — на мене тут напали лівійські агенти.

Лукас зрозумів: ні жалю, ні співчуття.

— І що? — поспитав він, все ж вдаючи стурбованість.

— Вони хотіли мене вбити однозначно.

— Може, в цьому була якась мудрість?

Містер Ор задихнувся від обурення і кілька хвилин тільки нипав ротом, неспроможний вимовити хоч слово. Лукас вирішив трохи позолотити тверді пілюлі, які безжально жбурляв містеру Ору.

— Пробачте. Я не зовсім точно висловився. Я хотів сказати: в них, мабуть, були на те причини. До того ж я забув спитати: звідки тут лівійські агенти?

— Це ті самі, в обіймах яких перебував ти примусово, а може, й добровільно.

— Я?

— Ти. Однозначно.

Нарешті Лукас з’ясував причину нервозності містера Ора.

— Містер Ор, — підсів він до нього, обвіваючи це закисле створіння свіжим запахом молодого дужого тіла, — давайте раз і назавжди поставимо всі крапки над і. Хто поїхав на кошти фонду «Імансипейшн» у подорож по країнах Близького Сходу з науковими цілями — я чи ви?

Містер Ор тільки усміхнувся на таке хлоп’яцтво. Цей баскетболіст ще не знає, що таке справжня холодна і точна діловитість. Треба йому показати.

— Ми кудись їдемо, — прошавкотів містер Ор, ще уповільнюючи ритм свого мовлення. — Отже, треба їхати туди однозначно, щоб вернутися назад, тобто додому в Штати теж однозначно.

— Ви не відповіли на моє запитання, — спокійно сказав Лукас. — Тоді я поставлю його інакше. Хто з ким: я з вами чи ви зі мною? Ви організатор подорожі чи наглядач за мною? Я приїхав сюди з науковими цілями — і цим усе сказано. Я роблю те, що мені потрібно, і ні в кого не питаю ніякого дозволу. Навіть у господа-бога! Вам це зрозуміло?

Містер Ор миттю змінив тактику. Бо хто він і що? Його долі не позаздриш.

— Коли для тебе нічого не вартий мій авторитет, — поскаржився він, — то ти міг би однозначно подумати хоч про авторитет нашого фонду «Імансипейшн», який належить до найпрестижніших у Штатах.

— А що таке авторитет? — засміявся Лукас, безслідно пометавшись перед містером Ором. — Авторитет — це прапор, під яким марширують у неволю. А я вільний громадянин Сполучених Штатів Америки. Ви можете заперечити?

Містер Ор визнавав загальні декларації тільки тоді, коли виголошував їх сам. Для всіх інших випадків життя він надавав перевагу точному мисленню.

— Однозначно, — твердо мовив він. — Де, з ким і чому?

— Я голодний, як сто вовків, І тільки тому можу задовольнити вашу цікавість з умовою, що ми спустимось в ресторан, — сказав Лукас. — Ну, то от. До вашого відома, містер Ор. Ці дні я провів у оазисі Сіва, одній з найбільших колишніх святинь Єгипту. Може, навіть найбільшій. Принаймні для мене — це надзвичайно важлива поїздка.

— Я питаю: де?

— Вам не здається дивним це запитання? Попросіть, щоб вам принесли карту Єгипту, і ви побачите, де оазис Сіва. Лівійська пустеля. Південно-західна її частина. Майже на кордоні з Лівією.

— Я так і знав. Лівія. Хто може посвідчити, що ти був ці три дні в Єгипті, а не в Лівії?

— Посвідчити? Не розумію. Кому це потрібно?

— Я питаю однозначно! Втікати кудись самому, ховатися в якійсь пустелі, де немає ніяких кордонів, жити в цих комуністичних пісках?

Лукас уже починав осягати розміри своєї наївності. Але для цього йому треба буде ще чимало часу, а тепер він спромігся тільки на вибух обурення:

— Ви що? Сиділи тут і ждали, що я принесу сертифікат благонадійності й відданості ідеалам атлантизму і чорт його знає ще чого? Чи, може, ви хотіли, щоб ми пішли в пустелю удвох, обійнявшись, урочистим кроком, тримаючи в руках зірчасто-смугастий прапор Сполучених Штатів?

Містер Ор вдав, що повертається до стану добродушності, змахнув коротенькими ручками.

— Перший раз до уваги не береться. Однозначно. Як зветься цей оазис? Я спробую уточнити по своїх каналах, чи не проникли туди лівійці. Про всяк випадок треба знати все.

Лукас байдуже знизав плечима.

— Ми знаємо все в межах звичайних неточностей. Але це не для вас, містер Ор.

Вдруге Лукас зник у Петрі, місті-привиді на древньому караванному шляху між Дамаском і Меккою.

Згідно з маршрутом подорожі, обумовленим у контракті з фондом «Імансипейшн», Лукас з Александрії мав летіти до Бейрута. Однак Бейрутський аеропорт знову (вже в котрий раз за останні десять років!) був закритий, тому вони з містером Ором полетіли до столиці Йорданії Аммана.

В літаку містер Ор, зрадивши своєму звичаю перечитувати етикетки на сувенірних пляшечках віскі, вирішив продемонструвати перед Лукасом свої повноваження.

— Ми порушили маршрут без узгодження з фондом, — обережно, але й не без зловісності в голосі нагадав він, — а тому треба однозначно уточнити.

Лукас думав про своє, він часто зовсім забував про наявність містера Ора, такого зайвого і безглуздого в цій подорожі, як, сказати б, старомодна архітектурна оздоба на супермодерному нью-йоркському хмарочосі. А може, була якась висока доцільність у тому, щоб мати біля себе такого чоловіка? Може, цей упертий, противний, некомпетентний тип, цей сіролиций чоловічок з дрібною душею приставлений до Лукаса для нагадування про той світ обскурантизму й підлоти, з яким він хоче боротися, мріючи про вдосконалення людського роду? Може, в фонді «Імансипейшн» є справді мудрі люди, які подумали про те, що Лукасові потрібний відповідний подразник, і знайшли для цього містера Ора? Зробити могла це хоча б загадкова міс Суміта. Хоча самого Лукаса, як згадати, знайшов саме містер Ор, а не міс Суміта чи хтось там з фонду. Тоді що ж виходить?