Читати книгу - "Шалені шахи"

Наливайко збирався щось заперечити, але Косинський сказав, як відрізав:

— Просто до твого серця хижі пазурі панів магнатів ще не дотягнулися, от і не зрозуміти тобі мене.

— Та подивися тільки, яким добрим і милостивим є князь Острозький!!! Як же можна проти нього бунт піднімати?..

— Милостивий?!

— Ну так, звісно!

— Ти кажеш, милостивий... І в чому ж, по–твоєму, полягає ця милість?!

— Ну–у–у, насамперед, він зберіг тобі життя, а також дозволив твоїм людям безперешкодно розійтися по домівках. Нарешті, допоміг вам поховати полеглих в останній битві... Хіба цього замало?

— Така милість магнатам Острозьким нічого не коштувала. Мене, Северине, спочатку обібрали до нитки, позбавивши і дарованого королівською милістю клаптика землі, і маєтку, побудованого на мої ж гроші — ну що ж, тепер і невеличку милість до мене, приниженого й пограбованого, виявити не гріх! Отак–от.

Сотник хотів щось заперечити, але колишній полковник випередив його:

— А втім, бачу, ти мене не зрозумієш, доки з тобою щось подібне не станеться. Нічого–нічого, запам'ятай моє слово: незабаром пани магнати й до твого серця дістануться, щоб вирвати його з грудей твоїх. Зовсім скоро, Северине! Заллють вони й тобі сала за шкіру, тоді ти сам підеш воювати зі шляхтичами. Отоді, можливо, ти і зрозумієш мене, і цю розмову згадаєш...

Потім відвернувся й пішов у напрямі до розкритих воріт фортеці. За ним попленталися й пригноблені старшини.

Втім, позбавлений майна й військових звань, Криштоф Косинський не здався остаточно. У травні 1593 року він привів дві тисячі запорожців під Черкаси. Козаки взяли в облогу місто, у якому перебував староста Черкаський і Канівський князь Олександр Михайлович Вишневецький власною персоною... Невідомо, як би склалася доля князя цього разу, якби козацький ватажок пан Косинський не був убитий випадковою кулею під час однієї із сутичок.

Втім, його життя й боротьба аж ніяк не були даремними: у ході мирних переговорів з новими повстанцями князь Вишневецький пообіцяв ініціювати скасування найдурнішої Постанови про пoрядок щодо низoвиків і України, що вже кілька років розбурхувала січовиків.

Через якийсь час так і сталося.

Окрім того, сказані сотникові надвірної корогви на прощання слова виявилися пророчими: вже незабаром обставини склалися таким чином, що саме Северин Наливайко очолив наступний козацький виступ проти шляхти — причому набагато могутніший, ніж повстання Криштофа Косинського...

— А може, все–таки залишишся? Що скажеш на це, Северине?

Хоча несхоже було, щоб сотник його надвірної корогви піддався вмовлянням і передумав: надто вже рішучий вигляд він мав, — а вірного свого служника князь Острозький знав як облупленого і міг передбачити його поведінку практично в будь–якій ситуації.

Коли до мешканців замку дійшли чутки про чергові лихі задуми татарських бусурман (надто вже зачастили їхні розвідники на швидконогих низькорослих кониках у волинські землі — а це завжди підозріло), Северин одразу ж зробився похмурим, немов грозова хмара, мовчазним і замисленим. Вже тоді магнат зрозумів, що його сотник незабаром попроситься на вільні хліба. Ну, от і добре! Нехай іде... хоч йому зовсім необов'язково знати, які блага князь Костянтин Василь збирався отримати від його дій.

Зрозуміло, блага для себе і всього роду Острозьких!..

Але що ж все–таки відповість Наливайко? Цікаво дізнатися, дуже цікаво...

— Ні, мій пане, навіть не просіть — однаково не погоджусь залишитися, хоч би чим ви мене принаджували! Скажу, не покрививши душею: ви незмінно проявляли всіляку турботу і про мене самого, і про сестрицю мою, тому поступово зробилися всім нам ріднішим від загиблого батька. Навряд чи він зумів би дати своїм дітям стільки ж, скільки дали ви...

— Так у чому ж справа, Северине?! Лишайся, і мої блага...

— Час тепер такий, що татарва клята може напасти в будь–який момент. А коли наша земля, весь наш край у небезпеці, негоже мені під вашим крильцем відсиджуватися. Мій обов'язок тепер у тім і полягає, щоб вірою і правдою послужити людям, як я служив вам усі роки, командуючи надвірною корогвою. Тож відпустіть, ваша світлосте, не просіть лишатися...

«Гарна промова людини хороброї, чесної... але невиправно дурної!» — вирішив подумки Костянтин Василь. Справді, розумний не шукає небезпечних пригод на свою голову, мудрець терпляче очікуватиме моменту, коли ворог ослабшає, а тоді без зайвих зусиль і непотрібного ризику візьме все те, що йому потрібно. Однак уголос князь сказав, зобразивши на обличчі безмірний жаль:

— Ну що ж, Северине, бачу, що вмовляти тебе й далі — лише даремно час гаяти. Іди, воюй з бусурманами, покажи їм, як борються справжні русинські лицарі! Відпускаю тебе з миром, хоча серце моє кров'ю обливається: що поробиш, за довгі роки звик я до тебе, вірний мій сотнику, служака старанний, що поробиш...

— Нічого, ваша світлосте, ви собі легко нового сотника відшукаєте. Хотів би я подивитися, який дурень відмовиться йти на службу до самого Костянтина Василя Острозького!

— Ну, добре, Северине, хай буде так! Йди, допоки я не передумав... І до речі, я розпорядився видати тобі платню на рік наперед — такий мій прощальний подарунок за твою вірність і старанність.

— Дякую, мій пане!

— Якщо знадобляться тобі гроші... приміром, щоб військо спорядити... — Острозький зробив невиразний жест рукою, — можеш звертатися просто до мене, не роздумуючи довго. Обіцяю, що не відмовлю.

— Спасибі, ваша світлосте!

— Ну