Читати книгу - "Шалені шахи"

І тут сталося найгірше: новобранці–піхотинці, мобілізовані з числа селян, здригнулися й побігли, кидаючи списи й шукаючи, куди б сховатися від кінних переслідувачів. Розуміючи, що битва остаточно програна, Криштоф Косинський наказав решткам свого війська відступати по тонкому льоду на інший берег ріки.

Але на козаків чекали у засідці угорці–списівники, завчасно перекинуті туди князем Острозьким... І це ще б нічого, та поряд з пішими угорцями гарцювали на присадкуватих кониках татари. Бусурманський полон означав одне: продаж бранців на східних ринках у якості ясиру[64]. Такої долі не хотілося нікому! Краще вже повернутися, щоб загинути від рук шляхтичів. Переправа через замерзлий П'яток втратила будь–який сенс...

Розгром був нищівним і жахливим. Добре, що окремі групи заколотників протрималися до настання темряви: у сутінках всім уцілілим воїнам вдалося сховатись за мурами фортеці поблизу села. Шляхтичів же настільки приголомшив власний успіх, що вони безперервно пиячили всю ніч.

Наступного ранку до шляхетського табору підійшли пригноблені парламентери повстанців і попросили дозволу поховати полеглих за православним звичаєм. Старий князь Костянтин Василь Острозький милостиво дослухався до їхнього прохання. І навіть наказав своїм людям допомогти ховати заколотників... При цьому його помічники уважно наглядали за поховальними командами.

Три дні поспіль повстанці збирали й ховали загиблих товаришів, після чого повернулися у фортецю. Зробивши ретельну ревізію всіх наявних сил і припасів, Криштоф Косинський зрозумів, що це кінець. Людей для оборони П'ятки катастрофічно бракувало. У розпорядженні повстанців не лишилося жодної гармати, жодної важкої фортечної рушниці. І взагалі, їхнє озброєння було жалюгідним... Їжі при найжорсткішій економії не вистачило б і на тиждень. Отже — кінець!

Лишалося здатися на милість переможцеві... або ж спостерігати, як твої товариші–козаки мовчки вмирають від отриманих ран і від голоду. На це Криштоф Косинський піти ніяк не міг. Довелося обирати перше. Він зібрав раду, змалював обстановку й запропонував здатися.

— А якщо Острозькі у відповідь зажадають твою голову, пане полковнику? — спитав один з учасників останньої військової ради.

— Ну що ж, так тому й бути, — спокійно мовив проводир, підвівся зі свого місця, вклонився козакам у пояс і додав: — Пробачте мені, панове, товариші мої бойові, за те, що підбив вас на боротьбу, яка завершилася не нашою перемогою, а жахливою поразкою. Оскільки я цю війну затіяв, мені й відповідати за все перед шляхтою.

Втім, до вимоги стратити ватажка не дійшло. Коли 10 лютого до шляхтичів прибули парламентери з проханням про мир, Костянтин Василь Острозький милостиво повідомив, що він вдовольниться малим — принесенням Криштофом Косинським присяги на вірність і позбавленням його звання полковника низового реєстрового козацтва. У цьому разі решта бунтівників дістане повну свободу й можливість розійтися по домівках. До речі, про повернення Косинському Рокитнянської пустоші, а також його колишнього маєтку Рокитного не може бути й мови...

— Тільки думайте скоріше, — закінчив старий князь. — Я не звик забувати добро. Пам'ятаю, що ваш очільник вірою і правдою служив мені багато років поспіль. Але терпіння моє не безмежне, тому краще погоджуйтесь на запропоновані умови сьогодні ж.

Зрозуміло, Криштоф Косинський погодився: подумки він навіть із головою встиг розпрощатися — а тут колишній хазяїн милостиво залишає життя йому і дарує волю іншим повстанцям! Отже, вислухавши відповідь старого князя, Криштоф Косинський у супроводі вцілілої козацької старшини проїхав у табір шляхти. Там насамперед віддав свій полковницький пернач (цей почесний трофей дістався княжичу Янушу Острозькому), потім схилив ліве коліно перед старим князем Костянтином Василем, тричі вдарив чолом об землю і заприсягнувся у вічній вірності й відданості. Нарешті, Косинський і його писар Кречкович підписали нашвидкуруч складену вірнопідданську присягу сімейству Острозьких. По завершенню принизливої процедури козацька депутація відбула назад убік П'ятки.

— Криштофе! — пролунало позаду. Він зупинивися й озирнувся. Його наздоганяв Северин Наливайко, який особистої участі в битві не брав: як сотник надвірної корогви, він на чолі загону перевірених людей невсипно охороняв свого хазяїна, а князь Костянтин Василь керував діями війська, залишаючись у тилу... Але чого хоче пан сотник тепер, після перемоги шляхтичів? Все–таки він і заколотник Косинський до останнього моменту були ворогами...

— Криштофе, стривай! Я хотів би про дещо запитати тебе.

Колишній полковник зробив знак товаришам не втручатися й пішов назустріч сотникові.

— Криштофе, я не розумію, навіщо ти пішов на це?!

Косинський вирячився на Наливайка так, немовби бачив його вперше, і Северин поспішив пояснити:

— Ну, навіщо було бунтувати, якщо й без того зрозуміло, що зрештою програєш?! Ти вже спробував судитися із княжичем Острозьким і зазнав невдачі. То навіщо ще й воював на додачу?.. Поясни, якщо твоя ласка.

— Суд не був праведним, ти маєш це знати, Северине, — доволі прохолодно мовив колишній власник Рокитнянської пустоші.

— Знаю, знаю, все це мені відомо, — запевнив Наливайко. — Більше того, це відомо взагалі всім. Ніхто навіть жодної хвилини не сумнівається, що насправді правим був ти, а не...

— За правду я судився, за правду й воював!!! — гаряче вигукнув Косинський.

— Але ж ти програв, Криштофе! Програв і тоді, і тепер...

— Ще невідомо, за ким зараз перемога.

— Як це?! Справа твоя була приречена із самого початку, і в дурному бунті не було ніякого сенсу.

Колишній полковник затремтів так, немовби співрозмовник відважив йому дзвінкого ляпаса. Однак стримавши гнів, якомога спокійніше вимовив наступні слова:

— Не смій говорити таке, Северине! Ніколи боротьба за правду не стане справою