Читати книгу - "Шалені шахи"

Хоча, якщо відверто, Криштоф Косинський краще повів би своїх людей або в литовські, або в московські землі. Тверезо оцінюючи стан справ, пан полковник чітко розумів: його невеличкий загін навряд чи здолає різномасне військо, зібране Острозьким й іншими шляхтичами. Так, під Острополем вони завдали значного збитку кінному авангарду княжича Януша, але то була всього лише тисяча вершників, що втрапили у пастку, а не вся військова сила, зібрана для придушення заколоту!

До того ж, в останній сутичці повстанці теж зазнали відчутних втрат і були вкрай виснажені. Тому полковник вирішив отаборитися під П'яткою й відпочити. Якби ж його загін і далі в тому ж темпі відходив на північний схід, то через пару діб люди й коні почали би падати просто на ходу...

До нового бою готувалися серйозно. Для цього необхідно було навербувати свіжих добровольців, які замінили б полеглих під Острополем. Тож поки ейфорія нещодавньої перемоги не розвіялася, пан полковник наказав невідкладно розіслати по всіх усюдах гінців–вербувальників. Цілий тиждень повстанці відпочивали, зібрані звідусіль новачки вчилися бодай якійсь дисципліні й основним навичкам володіння зброєю, насамперед списом. А ранком 2 лютого розвідники–пластуни доповіли про наближення шляхетського війська...

Це було грізне видовище. Косинський одразу зрозумів, що за озброєнням і чисельністю повстанці явно програють загонам шляхтичів. Втім, гострослови без зволікання почали сипати ядучими жартами щодо битви під Острополем, ряди повстанців вибухнули голосним реготом, тому опанувати чубатими головами зневіра не встигла.

Коли шляхтичі вишикувалися перед укріпленим козацьким табором (піхота й гармати в центрі, два великих кінних загони під командуванням княжича Острозького й князя Вишневецького з боків, татарська легка кіннота й угорці–списівники в резерві), уперед виїхав якийсь бравий гусар (з новомодних, бо мав янгольські крильця на сідлі) і задирливо вигукнув:

— Агов, голото! Чи є серед вас хтось, готовий померти сьогодні від руки справжнього шляхтича, або ви ладні тільки втікати від наших доблесних воїнів, накивавши голими п'ятами?!

Воїнство магнатів схвально загуло, коли з повстанських рядів виїхав Корній Билина — хоча й плечистий, але бідно вдягнений вершник, який крикнув у відповідь:

— Агов, шляхтичу, як я дивлюся, сміливий ти, прикрившись військами найманців. Дивись, як би під цією самою П'яткою, біля якої ми зараз стоїмо, ти сам не гепнувся б на сніг п'ятами догори! І щоб голова твоя трохи охолола би в снігу, відділена від тіла моєю гострою шабелькою...

— Хам!!! Мерзотник!!! — вибухнув гнівом «крилатий гусар».

— Ех, шляхтичу, шляхтичу! Ти багато язиком мелеш, а от давай–но краще силою поміряємось. Бо у словах твоїх щось забагато хвастощів та пихи...

Не витрачаючи більше слів, супротивники вихопили з піхов зброю й помчали один на одного. При цьому здавалося, що озброєний шаблею й захищений однією лише кольчугою козак не має ніяких шансів перемогти гусара. Себто, Билина скаче на вірну погибель... Однак в останню мить він спритно пригнувся з сідла до землі, й шабля супротивника[62] розчаровано просвистіла над його головою. Козак же, звисаючи з сідла, різко рубонув по передніх ногах ворожого коня. Дико заіржавши, поранений буланий повалився на бік, а невдачливий рубака вилетів із сідла, вдарився головою об землю, перевернувся й залишився лежати нерухомо, з неприродно вивернутою шиєю.

— Ну от, шляхтичу, попереджав тебе я, що п'ятами до неба полетиш ти під П'яткою! — розсміявся Корній Билина, глянув на притихле магнатське військо й запитав: — Хтось ще бажає помірятися зі мною силами, га?!

Тепер уже без усякого попередження й обміну словесними «люб'язностями» на нього понісся інший вершник — зі списом напереваги[63].

— До чого швидкий ти, і поговорити не захотів... — хмикнув козак, на ходу приміряючись до нового супротивника.

Але ця сутичка завершилася зовсім несподівано. Коли відстань між вершниками скоротилася всього лише до пари–трійки сажнів, шляхтич зненацька кинув списа на землю й блискавично вихопив з піхов концеж. Від такої різкої зміни ситуації Билина на мить розгубився, забарився і зреагував із запізненням. А вже за мить привалився до луки сідла, намагаючись затиснути пальцями лівої руки неглибоку колоту рану в правому боці. Втім, до табору повстанців він все–таки доскакав...

— Ех, обдурив мене клятий шляхтич! І ще кольчугу попсував, — прохрипів козак, падаючи з коня на руки товаришам. Ті швидко віднесли пораненого в табір і бігцем повернулися на місце.

Квапилися недарма: очевидно, вирішивши не випробовувати більше долю й не затівати нових двобоїв, шляхтичі рушили в наступ. Табір повстанців огризнувся дружним гарматним залпом, від якого на певний час заклало вуха: розуміючи, що повторювати тактику минулого бою небезпечно, Криштоф Косинський цього разу розташував гармати й фортечні рушниці у проміжках між важкими возами.

Козаки обстрілювали фланги, прагнучи завдати якомога більших втрат важкій кінноті Януша Острозького й Олександра Вишневецького. Спочатку це вдавалося, але довго стримувати вершників повстанці не могли... У підсумку обидва загони кінної шляхти злилися й дружно налягли на правий фланг укріпленого табору. Наступ кінноти підтримала артилерія, що її князь Костянтин Василь перегрупував, велівши розподілити легкі гармати з центру війська рівномірно на обидва фланги.

Перегрупуватися й посилити власний правий фланг козаки не наважилися, побоюючись, що тоді супротивник легко прорветься в центрі або ліворуч. Та й рівномірно розподілений гарматний вогонь не давав повної впевненості щодо того, у якому саме місці шляхтичі затіяли прорив...

Зрештою, чисельна перевага шляхетського війська у кінноті