Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

Зірка започувалася ліпше. Почала всміхатися.

Маля штовхало маму в боки. Командо вже кілька день не бував у селі. Сьогодні вирішив. Зі, буду в тебе надвечір, не заперечуєш? Роби, як знаєш. А ти? Я чекатиму.

День заходив на звичайний літній. Зранку, без прохолодної увертюри, на повну потужність умикалися калорифери. Навіть потік, що видмухував із салону цигарковий дим, ніс спеку. Проте краса невимовна лісової наддеснянської дороги розраджувала. Що робити з Крутою? Йде ва-банк, лізе на голову, може геть оскаженіти. Час грає не на Командо. Уже якісь лічені дні і — другий тур. Крутая така, що може його й виграти. І тоді він офсайд. Аутсайдер. Чого ніколи не припускав для себе.

Чиста, до ладу полатана, а місцями заасфальтована наново траса летіла через ліс. У прочинені вікна автівки гарно пахло нагрітою живицею.

Плюнути на все. Заберу своїх зірочок — велику й малу — оселюся на Десні. На споді у терористки?

«Сьогодні в столиці спекотний день, — сказало радіо. — І не лише в сенсі незвичайно високої температури. Ось-ось другий тур виборів міського голови. На фінішну пряму вийшли Григорій Саливоненко, голова правління комерційного банку «Розрада», і підприємець та меценат Лілія Крутая. Сьогоднішньої неділі кандидати зустрічаються зі своїми виборцями»… Командо вимкнув. Дорога крутнула на бічну бетонку.

За поворотом Командо скинув швидкість. Його зустрічали. Чимдуж мчали чотири собаки — породна пінчерка ланґет, біленький шпіцик на високих лапках, кудлань сільської породи і… величезний чорний метис доґа й ньюфаундленда.

Далі бовванів Щезник. Зграя навперебій гавкала, дряпала двері автівки. Командо прочинив дверцята. Лада, Антін і Шериф, а це був саме він, штовхаючись повсідалися ззаду. Кудлатий Рекс став на низький старт, аби за першим здвигом джипа зірватися наввипередки.

Щезник умостився поруч водія.

— Щойно ти подзвонив, як вони — звідки знають? — узяли мене в облогу: ходімо зустрічати… От і скажи, що бездушні. Та в них розуму й серця більше, ніж у людей.

Шериф обслинював шию Командо поцілунками, палко хекав у потилицю. Повискували збуджені Лада й Антін. Стрілою мчав попереду автівки кудлатий Рекс.

Щастя.

— Як Зірка? — поспитав Щезник.

— Нормально. Лікарі кажуть, ось-ось.

— Дивилися, хто там?

— Кого Бог дасть.

Джип на запилюженій сільській вулиці вкляк перед червоною хвірткою з табличкою «Лугова, 36». Собаки, лементуючи, висипалися з авта.

Перед ґанком ясніла посмішкою літня жінка в інвалідному візку. За спиною — друга.

— Моє вітання, Маріванно, — схилився над старечою рукою в темному ластовинні Командо.

— Добридень, синку. Ми вже скучили, ге,

Травко?

— Си-и-инку, — проспівала Травка, — ку-у-учили. Травка ку-у-учила.

Усілися за стіл.

— Умовила Щезника купити тобі м’яса.

Чоловікові треба їсти справжнє м’ясо, а не сою, — хазяйнувала Маріванна.

— Соя — це корисно й поживно, — осміхнувся Щезник.

— Більше нічого не привозь, — сказала Маріванна. — Не встигаємо їсти.

Шериф потвердив, як грім за обрієм: ваф-ф-ф, не встигаємо, але стараємося.

— Зірка знає про нас?

— Не можна. Скоро пологи.

— Дай то Боже, — зітхнула Маріванна.

По сніданні чоловіки цигаркували під яблунею. Собаки облягли довкола. Викотила візка Маріванна.

— Ти колись розповіси, як усе сталося?

Маріванна, правдивий Шерлок Голмс, усе засекретила, — видмухнув сизий струмінь Щезник.

— Скромна. Операцію продумала й розробила саме вона, — осміхнувся Командо. І розповів історію, яка розпочалася одного нечудового дня з’явою нової двірнички Альбіни Лопати.

Як Травка таємно оселилася в Маріванни, стара подвоїла потроїла пильність, заборонила Травці навіть на балкон виходити. Оболонська місіс Марпл розуміла, що спроба замаху на життя бідної, несповна розуму Травки випадковістю бути не могла. Дізнайся, кому вигідно, знатимеш, хто — істина позачасна. Тренована переглядами детективних серіалів голова Маріванни ретельно переграла всі варіанти і зупинилася на одному. На її пам’яті Травіату вже труїли горілкою. Тоді це зробила Ліда Олійник, не проти ночі згадати. Лідка згинула, та ніде не написано, що не залишила по собі якогось хвоста. Можливо, причмелена Травка на той хвіст мимохіть наступила… Реально?

Реально. І хвіст її захотів прибрати в старий, перевірений чин. Як вирахувати хвіст? Притичина? Притичина.

З’яві нової двірничихи Маріванна спершу значення не надала. Допоки Альбіна Лопата не вразила надмірною запопадливістю, аж ув очі лізла: допомогти, прислужитися, ой, який ваш собака розумний. Маріванна видзвонила Командо, поділилася підозрою.

Зафіксувала інтерес Лопати до балкона вікон.

Визирнеш, наражаєшся на пильний погляд із вулиці. Коли Маріванна заскочила Травку на балконі, а Альбіну — під ним, виснувала: нова двірничка з виразним прізвищем Лопата тут недарма. Розробила план. Командо схвалив.

Наступного дня Маріванна зупинила запряженого Шерифа. Погомоніти з Альбіною Лопатою.

Та зраділа, як виграшеві в лотерею. Маріванна пристала навіть на запобігливу пропозицію двірнички купувати харч та заносити його додому.

Маріванна щодень віддавала Командо на аналіз кефір, принесений доброю — цією, як її — Лопатою.

Командо звітував: чисто — пити можна. Допоки Командо не попередив — у кефірі сильне снодійне.

— Далі — справа техніки. Я поставив у Маріванни відеостеження. Вивів у Травчину квартиру.

Як і чекали, Лопата з’явилася опівночі. Відкрила газ…

— А якби вона зробила щось інакше?

— Мої хлопці сиділи в Травчиній квартирі.

Стежили за кожним рухом. За дві секунди були б на місці.

— А кого виносила «швидка»?

— Не «швидка». Мої бійці. Маріванну, Травку й Шерифа терміново евакуювали. Вранці