Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— То принаймні,— поцікавився я, — ці нещасливці мають добрий заробіток?

— Де там, пане професоре?! В Панамі вони дістають не більше долара за тиждень. Здебільша їм перепадає по одному су за мушлю, в котрій є перлина; а скільки з них порожніх?!

— По одному су! Таж ці бідолахи кладуть до кишені господаря мільйони! Це ж грабунок!

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви зі своїми супутниками побуваєте на Манарському родовищі перлів, і коли туди випадком прибув уже якийсь перляр, ми подивимося, як він орудує.

— Охоче, капітане.

— А ви, пане Аронаксе, не боїтесь акул?

— Акул?! — вигукнув я.

Питання видалося мені, м'яко кажучи, марним.

— То якої ви думки про акул? — не відступався капітан Немо.

— Гм! — завагавсь я. — Мушу признатися, що мені досі не випадало стикатися з ними близько.

— А ми звикли до них, — сказав капітан. — Згодом і ви призвичаїтесь. До речі, ми захопимо зброю і зможемо при нагоді вполювати якусь акулу. Це дуже цікаво. Отож до завтра, пане професоре. Вранці виходимо.

Сказавши це безтурботним тоном, капітан Немо вийшов із салону.

Коли б вас запросили до полювання на ведмедя в швейцарських горах, ви б відповіли: «Гаразд! Завтра підемо на ведмедя». Коли б запросили до полювання на лева в атлаських долинах чи, скажімо, на тигра в індійських джунглях, ви могли б спокійно сказати: «О! То ми йдемо на тигра або лева! Чудесно!» Та коли вас запросять полювати на акулу в її природній стихії, ви, певно, замислитесь, чи приймати такі запросини.

Що ж до мене, то я провів рукою по чолі, яке зросив холодний піт.

«Зваж усе гарненько, — сказав я собі,— ще не пізно! Одна річ полювати видру, як то нам лучилося в підводних лісах острова Креспо, а геть інша — пірнати в морську безодню, знаючи, що на тебе чигає сутичка з акулою! Мені добре відомо: в деяких краях, зокрема на Андаманських островах, негри не вагаючись кидаються на акул із мечем в одній руці і зашморгом у другій. Але мені відомо й те, що багато хто з одчайдухів, котрі йдуть на двобій із цими страшними потворами, не повертаються назад. Зрештою, я не негр, а коли б і був нефом, то, гадаю, — за такої оказії певне вагання з мого боку не було б великим гріхом».

Мені верзлися акули; перед очима поставали їхні величезні пащі, втикані кількома рядами зубів, спроможних розкусити людину навпіл. До того ж я не міг стерпіти байдужого тону, яким капітан Немо запрошував мене на ті кляті лови. Так наче йшлося про лісову облаву на якусь там лисицю.

«Дарма! — втішав я себе. — Консель, звичайно, не пристане на таке непевне діло, а під тим приводом і я ухилюся від капітанових запросин».

Що ж до Неда, то, признатися, я не був певен в його розважливості. Небезпека, хоч би яка велика, завжди вабила його войовничу натуру.

Я взявся до книжки Сірра, та гортав її машинально. З кожної сторінки виглядали роззявлені грізні пащеки.

Тут саме увійшли Консель і канадець. Вони були в доброму, ба навіть веселому гуморі. Вони не знали, що на них чекає.

— Слово честі, пане професоре, ваш капітан, — чорти б його вхопили! — запропонував нам вельми втішну забаву!

— О! — сказав я. — То ви знаєте…

— Хай не прогнівається пан професор, — мовив Консель, — капітан «Наутілуса» запросив нас разом із паном професором відвідати взавтра знамениті цейлонські перлові промисли. Він був напрочуд ґречний і поводився як справжній джентльмен.

— А більше він нічого вам не сказав?

— Нічого, пане професоре, — відповів канадець. — Хіба тільки те, що вже говорив вам про цю прогулянку.

— Та воно правда, — мовив я. — Але він нічого не сказав вам про таку деталь, як…

— Він не вдавався в подробиці. То ви підете з нами, правда ж?

— Я… звичайно! Бачу, Ленде, ви набираєте смаку до підводних прогулянок.

— Ще б пак! Це ж страх як цікаво!

— А може, й небезпечно! — натякнув я.

— Небезпечно? — здивувався Нед Ленд. — Звичайна прогулянка по перловому ловищу.

Видно, капітан Немо не вважав за потрібне говорити моїм супутникам про акул. Я дивився на них так сумно, ніби їм уже бракувало руки або ноги. Чи ж мушу я застерегти їх про небезпеку? Безперечно! Та я не знав, з якого боку почати.

— Чи не був би пан професор ласкавий розказати нам докладніше про ловитву перлів? — спитав Консель.

— Про саму ловитву, — запитався я, — чи про ті нещасливі випадки, що…

— Передусім нас цікавить ловитва! — відказав канадець. — Йдучи на рибалку, треба знати, як закинути вудку.

— Ну, що ж! Сідайте, друзі мої, і я розповім вам усе, що вичитав із Сіррової книжки.

Нед і Консель посідали на канапу, і канадець одразу спитав:

— А що воно таке — ота перлина, пане професоре?

— Як на поета, друже Неде, то перлина — сльоза моря, — відповів я, — для мешканців сходу вона — скам'яніла краплина роси; для жінок — то коштовна оздоба, сяйний овальний камінець; для хіміка перлина — не що інше, як сполука фосфорнокислих солей із вуглекислим кальцієм; нарешті, для натураліста — це просто хворобливий наріст, що утворюється шляхом виділення й поступового нашарування перламутру всередині двостулкових молюсків.

— Тип молюсків, — сказав Консель, — клас пластинчасто-зябрових.

— Правильно, мій учений Конселю. Є підстави твердити, що перлини утворюють не самі морські перлівниці, а й черевоногі та головоногі молюски — морське вушко, тридакна,