Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

Дора мерзлякувато щулить плечі, наче лише тепер при слові «плащ» відчула холод, і повертає до мене обличчя:

— Може, ходімо? Похолодало…

Ми підводимось і знову рушаємо алеєю вздовж каналу під тьмяним освітленням рідких ліхтарів. Жінка ступає повільно, дивлячись під ноги, і я машинально підлаштовуюсь під ритм її кроків.

— Першу ніч я переспала в одної подруги, другу — в другої, і так кілька днів, поки обійшла всіх своїх подруг, і тільки тоді збагнула, що мене ніде не чекають з розкритими обіймами. У мене не було ні копійки грошей, але й ніякого бажання повертатися додому; хай мене ріжуть на шматки, сказала я собі, — все одно додому не повернуся. Одне слово, опинилась я у повній безвиході. Ще до втечі, коли я намагалася якомога менше бувати вдома, у мене зав'язалися певні знайомства в одній компанії, й серед цих знайомих була Магда. Тому я вирішила пошукати притулку в Магди й побачила, що нарешті натрапила на людину, яка може мені допомогти…

— Гм… — вимовляю я з деяким сумнівом.

— Так я думала спочатку. А коли зрозуміла, як живе Магда й що коли я залишуся біля неї, то буду змушена жити так само, я сказала собі: це ще й краще, це один із способів покінчити життя самогубством, бо тобі бракує сміливості накласти на себе руки відразу, хоч не залишається нічого іншого, крім самогубства… І тут почалися гульки й усе інше… були й приємні години сп'яніння, коли я переконувала себе, що це, зрештою, і е життя. Й інші години, гидкі й образливі, коли я казала собі з озлобленням: нічого, хай побачить, до чого він мене довів, до чого довів свою дитину заради якоїсь нахабної жінки…

— А він знав, як ви живете?

— Дізнався, коли ваші працівники прийшли до нього. З'явився у Магди на квартирі, умовляв мене повернутися додому, обіцяв, що все якось налагодиться… Та я вирішила: або вона, або я, — і заявила йому про це; він і далі крутився, як вуж на вилах, і я сказала: в такому разі забирайся геть і прошу тебе — ніколи більше не піклуйся про мене… Взагалі мене охопив цілковитий відчай, я просто чекала, коли настане той день, що мені змінять місцепроживання, і такий день напевно скоро б настав, коли б не появився Філіп…

«Щаслива поява», — думаю собі. Бо саме цей момент розмови потрібен мені, щоб спрямувати її в інше річище.

— Правильно, — кидаю я. — На жаль, Філіп з'являється й досі. Яка ж усе-таки ціна його мовчання?

Жінка не відповідає, вона йде так само повільно, дивлячись на алею поперед себе.

— Бо ж не станете ви переконувати мене, що він задовольняється дрібними грошовими послугами…

— Він не настільки підлий шантажист, — відповідає Дора. — І якщо я правильно зрозуміла вашу цікавість до Філіпа, мені здається, що ви помиляєтесь. Він — позер, цинік, комбінатор і ще хтозна-що, але досить розумний для того, щоб вчинити щось зовсім… ненормальне.

— Хитрість і кмітливість — це ще не. ознака нормальної людини, — заперечую я. — Але то окреме питання. Йдеться про ціну шантажу.

— Дрібні послуги, але не грошові.

— Наприклад?

— Він звертався до мене лише тричі, враховуючи й сьогоднішню зустріч. Перший раз вимагав, щоб я дала йому на день-два Маринів паспорт — закордонний паспорт — купити на долари якісь дрібнички в магазині для іноземців у «Балкантуристі». Я, звичайно, відмовила, але він залякав мене, і оскільки це здавалося мені справді дрібною послугою, я вийняла з шухлядки паспорт і віддала йому. Філіп повернув його наступного дня.

— Коли це було?

— Не можу точно пригадати. В усякому разі, десь перед Новим роком, бо Філіп казав, що йому треба купити подарунок своїй подрузі.

— Гаразд. А другого разу?

— Другого разу він зустрів мене біля університету, не знаю, випадково чи навмисне чекав на мене, і лише запитав, коли Марин виїздить у Туніс — Марин працює в Тунісі на будівництві, — а я відповіла, що не знаю. Тоді він сказав, щоб я повідомила його про це листовно «Експрес-поштою» відразу ж, як тільки дізнаюсь, що Марин готується виїздити; я запитала, чому його це так цікавить, але він відповів, що збирався попросити Марина дещо купити йому, однак хотів би це зробити перед самим його від'їздом, щоб Марин про це не забув, бо він дуже неуважний. Я сказала: як же ти даси йому доручення, коли ви посварилися, але Філіп відповів, що це не моя справа, і недвозначно дав мені зрозуміти, що, коли я своєчасно не попереджу його, він повідомить Маринові дещо про мене…

— А сьогодні?

— Ну, й сьогодні те саме. Дізнався, що Марин має їхати — Марин справді від'їздить через три дні, — й запитав мене, коли він точно від'їздить і чому я не попередила його, як ми умовлялись, а я сказала, що забула, бо й справді забула через оці мої зустрічі з вами. Тоді він сказав, що, мовляв, буде, якщо й він забуватиме про свої зобов'язання, і знову почав залякувати мене.

— І ви сказали йому, коли від'їздить Марин?

— А чому ж не сказати? Хіба не можна?

— Я вам нічого не кажу, лише запитую.

— Сказала. Якщо б він звернувся до Марина, той теж сказав би.

Жінка міркує цілком логічно. Якщо не зважати на одну дрібну деталь: Філіп не прагнув одержувати інформації безпосередньо від самого Марина. Чому? Це знає тільки він.

— Чудово, — кажу я, хоч у цю мить не бачу нічого чудового. — Що ж до іншого — то ваша особиста справа, та якщо хочете знати мою думку — найкраще ризикнути: розкажіть Маринові те, що вважаєте за потрібне розповісти, і вам полегшає. Інакше Філіп або хтось із його друзів