Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Та не дай, господи, нікому,

Як мені тепер, старому,

У неволі пропадати,

Марне літа коротати.

Он піду я степом-лугом

Та розважу свою тугу.

«Не йди,- кажуть,- з ції хати

Не пускають погуляти».

[Друга половина 1848, Косарал]

Старенька сестро Аполлона,337

Якби ви часом хоч на час

Придибали-таки до нас

Та, як бувало во дні они,

Возвисили б свій божий глас

До оди пишно-чепурної,

Та й заходилися б обоє

Царів абощо воспівать.

Бо як по правді вам сказать,

То дуже вже й мені самому

Обридли тії мужики,

Та паничі, та покритки.

Хотілося б зогнать оскому

На коронованих главах,

На тих помазаниках божих…

Так що ж, не втну, а як поможеш

Та як покажеш, як тих птах

Скубуть і патрають, то, може,

І ми б подержали в руках

Святопомазану чуприну.

Покиньте ж свій святий Парнас,338

Придибайте хоч на годину

Та хоч старенький божий глас

Возвисьте, дядино. Та ладом,

Та добрим складом хоть на час,

Хоть на годиночку у нас

Ту вінценосную громаду

Покажем спереду і ззаду

Незрячим людям. В добрий час

Заходимось, моя порадо.

I

Не видно нікого в Ієрусалимі,

Врата на запорі, неначе чума

В Давидовім граді, господом хранимім,

Засіла на стогнах.339 Ні, чуми нема;

А гірша лихая та люта година

Покрила Ізраїль: царева война!

Цареві князі, і всі сили,

І отроки, і весь народ,

Замкнувши в городі ківот,

У поле вийшли, худосилі,

У полі бились, сиротили

Маленьких діточок своїх.

А в городі младії вдови

В своїх світлицях, чорноброві,

Запершись, плачуть, на малих

Дітей взираючи. Пророка,

Свого неситого царя,

Кленуть Давида340 сподаря.341

А він собі, узявшись в боки,

По кровлі кедрових палат

В червленій ризі походжає,

Та мов котюга позирає

На сало, на зелений сад

Сусіди Гурія.342 А в саді,

В своїм веселім вертограді,

Вірсавія343 купалася,

Мов у раї Єва,

Подружіє Гурієво,

Рабиня царева.

Купалася собі з богом,

Лоно біле мила,

І царя свого святого

У дурні пошила.

Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий,

Дрімає, сумує Ієрусалим.

В кедрових палатах, мов несамовитий,

Давид походжає і, о цар неситий,

Сам собі говорить: «Я… Ми повелим!

Я цар над божіїм народом!

І сам я бог в моїй землі!

Я все!..» А трохи згодом

Раби вечерю принесли

І кінву344 доброго сикеру…345

І цар сказав, щоб на вечерю

Раби - рабиню привели,

Таки Вірсавію. Нівроку,

До божого царя-пророка

Сама Вірсавія прийшла,

І повечеряла, й сикеру

З пророком випила, й пішла

Спочити трохи по вечері

З своїм царем. І Гурій спав.

Йому, сердешному, й не снилось,

Що дома нищечком робилось,

Що з дому цар його украв

Не золото, не серебро,

А луччеє його добро,

Його Вірсавію,- украв.

А щоб не знав він тії шкоди,

То цар убив його, та й годі.

А потім цар перед народом

Заплакав трохи, одурив

Псалмом старого Анафана…346

І, знов веселий, знову п՚яний,

Коло рабині заходивсь.

II

Давид, святий пророк і цар,

Не дуже був благочестивий.

Була дочка в його Фамар

І син Амон. І се не диво.

Бувають діти і в святих,

Та не такі, як у простих,

А ось які. Амон щасливий,

Вродливий первенець його!

Лежить, нездужає чогось.

Давид стенає та ридає,

Багряну ризу роздирає

І сипле попіл на главу.

«Без тебе я не поживу

І дня єдиного, мій сину,

Моя найкращая дитино!

Без тебе сонця не узрю,

Без тебе я умру! умру!»

І йде, ридаючи, до сина.

Аж тюпає, немов біжить.

А той, бугай собі здоровий,

У храмині своїй кедровій

Лежить, аж стогне, та лежить,

Кепкує з дурня. Аж голосить,

Аж плаче, бідний, батька просить,

Щоб та Фамар сестра прийшла:

«Драгий мій отче і мій царю!

Вели сестрі моїй Фамарі,

Щоб коржика мені спекла

Та щоб сама і принесла,

То я, вкусив його, возстану

З одра недуги». Вранці-рано

Фамар спекла і принесла

Опріснок братові. За руку

Амон бере її, веде

У темну храмину, кладе

Сестру на ліжко. Ламле руки,

Сестра ридає. І, рвучись,

Кричить до брата: «Схаменись,

Амоне, брате мій лукавий!

Єдиний брате мій! Я! Я!

Сестра єдиная твоя!

Де дінусь я, де діну славу,

І гріх, і стид? Тебе самого

І бог, і люде прокленуть!..»

Не помогло-таки нічого.

Отак царевичі живуть,

Пустуючи на світі.

Дивітесь, людські діти.

III

І поживе Давид на світі

Не малі літа.

Одрях старий, і покривали

Многими ризами його,

А все-таки не нагрівали

Котюгу блудного свого.

От отроки й домірковались

(Натуру вовчу добре знали),

То, щоб нагріть його, взяли,

Царевен паче красотою,

Дівчат старому навели.

Да гріють кров՚ю молодою

Свого царя. І розійшлись,

Замкнувши двері за собою.

Облизавсь старий котюга,

І розпустив слини,

І пазурі простягає

До Самантянини,347

Бо була собі на лихо

Найкраща меж ними,

Меж дівчатами; мов крин той

Сельний348 при долині -

Меж цвітами. Отож вона

І гріла собою

Царя свого, а дівчата

Грались меж собою

Голісінькі. Як там вона

Гріла, я не знаю,

Знаю тілько, що цар грівся,

І… і не позна ю.349

IV

По двору тихо походжає

Старий веселий Рогволод.350

Дружина, отроки, народ

Кругом його во златі сяють.

У князя свято: виглядає

Із Литви князя-жениха

За рушниками до Рогніди.351

Перед богами Лель і Ладо352

Огонь Рогніда розвела;

Драгим єлеєм полила

І сипала в огнище ладан.

Мов ті валькірії,353 круг неї

Танцюють, граються дівчата

І приспівують:

«Гой, гоя, гоя!

Новії покої

Нумо лиш квітчати,

Гостей сподіватись».

За Полоцьком, неначе хмара,

Чорніє курява. Біжать

І отроки, й старі бояра

Із Литви князя зустрічать.

Сама Рогніда з Рогволодом

Пішла з дівчатами, з народом.

Не із Литви йде князь сподіваний,

Ще не знаємий, давно жаданий;

А із Києва туром-буйволом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир354 князь со киянами.

Прийшли, і город обступили

Кругом, і город запалили.

Владимир